Сонячна магія - Страница 2

К оглавлению

2

— Який же ви все-таки нездара… — невдоволено пробурчав він.

Місячне світло перестало проникати до спальні, прозора мотузка навколо шиї чаклуна щезла, й синя хмаринка знову спливла обіч відьми. Потемнішало, вогник свічки замиготів і майже згас. Графові, який стояв збоку від Інельди, здалося, що просто в повітрі змалювалася блякла, напівпрозора картина: купини, викривлені гілки мертвих дерев, болото в зеленій рясці та клоччя туману над ним. Тепер здавалося, що Інельда стоїть уже не на підлозі королівської опочивальні, а просто в болоті й загрузла в нього по коліна, а туман огортає її, не дає поворухнутися.

Граф здивовано закліпав — і видиво розтануло. Відьма ж закотила очі під лоба й почала повільно осідати на підлогу, синя хмара поволі опускалася на неї. Граф ще раз глянув на годинник, і коли по тому перевів погляд на відьму, та вже завмерла на підлозі.

— Скінчено! — вигукнув Мармадук, важко дихаючи. — Край, я зробив це!

— Вона мертва? — поцікавився граф. Циферблат на його годиннику не було закрито склом. Він скосив око на чаклуна, що уважно вдивлявся в обличчя відьми, та швиденько підштовхнув пальцем одну зі стрілок, перевів її трішки вперед.

— Старий напевне мертвий, — пробурмотів чаклун. — Отрута не може не подіяти. А ця без тями. Скільки часу минуло? — голосно спитав він, випростався та зробив рвучкий крок до графа. — Ну-бо покажіть…

Граф продемонстрував годинника й криво посміхнувся.

— Дві хвилини.

— Ах! — видихнув чаклун. — Мені здалося, не більше однієї!

Граф знизав плечима.

— Ну, ви ж самі бачите… Під час поєдинку здається, що час тече швидше. Ви програли суперечку, Мармадуку, й тепер мені винні… — з тією самою недоброю усмішкою він тицьнув довгим тонким пальцем у торбинки на поясі чаклуна… — Тепер мусите віддати мені одне зі своїх заклять.

Частина перша
Нічні пригоди

Розділ 1

Дзигарі на вежі головної площі міста пробили дванадцяту, і з останнім їхнім ударом настав час Магії Півночі.

Музика була невибаглива, проте зворушувала серця. Звучали губна гармоніка та триструнне банджо, подзвякував бубон. Старий Бодар сидів на барилі та награвав, як завше, з приплющеними повіками, відбиваючи ритм ударами босої п’яти об бруківку. Кукса Пляма пританцьовувала та трусила бубоном, а Пак Спритник відпрацьовував свою звичну програму.

Його тіло рухалося в ритмі музики, так що юні городянки очей не могли відвести. Особливий відтінок шкіри виказував, що Спритник — акс, представник рідкісного в цьому світі племені. Якби Куксі Плямі, котру ще звали Пронозою, було літ на сім більше, то вона теж привертала б до себе увагу натовпу, та поки що на неї дивилися з усього зібраного люду лише кілька хлопчаків. Так само, як і Пак Спритник, вона була аксою, для свого віку — зовсім невеличкою на зріст, мала рожевощоке личко та біляве, постійно розкошлане волосся, що стирчало врізнобіч жорсткими соломинками.

Майже два роки, чверть свого короткого життя, вона була безнадійно та пристрасно закохана в Пака Спритника.

У світлі смолоскипів він вигнувся в дугу, виконав «місток», став на руки, перекинувся через голову та почав жонглювати маленькими жовтими кулями, котрі досі невідомо де ховав. Кукса частіше забила в бубон, Бодар і собі прискорив ритм. Ніхто з глядачів не помітив, як Спритник дістав кулі. Збоку це нагадувало чари.

Натовп затамував подих, заворожено стежачи за миготінням куль. Кукса підняла з бруківки шапку Бодаря та зібралася завершити виставу. Момент для збору мідяків був якраз найбільш вдалий.

Хтось закричав, і на майданчик, що його утворювали фургон мандрівного цирку, поміст ешафота й нечисленна юрба мешканців Літона, вилетіла людина. Вона покотилася бруком, скочила й завмерла, насторожено вглядаючись у п’ять постатей, що відділилися від натовпу. Музичний ритм збився, а згодом взагалі запала тиша — Кукса Пляма опустила бубон, Бодар перестав перебирати струни. Пак Спритник якось особливо змахнув руками, й жовті кулі одна за одною щезли, ніби розчинилися в повітрі.

Той, хто вискочив із натовпу, був хлопчиськом років десяти, кепсько вдягненим і брудним. Куксі здалося, що очі його дивляться в різні боки.

Натовп відступив і полишив серед майданчика непорушного чоловіка в дорогому оксамитовому камзолі, лосинах із тієї самої тканини та ботфортах з височенними підборами. Граф Сокольник — пригадала Кукса. Дальній родич покійного короля, що віддав Богові душу минулої ночі.

П’ятеро охоронців графа розходились, обступаючи маленького злодійчука. Позад них Бодар важко підвівся, застромив банджо під пахву й неквапом рушив до фургона, демонструючи таким чином, що виставу скінчено. Кукса зрозуміла, що тепер ніхто не заплатить ні шеляга, і взялася руками в боки, сердито спостерігаючи за всім, що відбувалося на площі.

Жертва кинулася ліворуч, та один зі стражників метнув беручі — дві всипані гостряками залізні кульки на тонкому довгому ланцюжку, який обвив ногу хлопчиська. Кулі з голосним стукотом зіткнулися, змусили нещасного болісно скрикнути, впасти на брук.

Проноза повернула голову. Сокольник втупився в неї та глузливо заломив брову, ніби запитував: «Не боїшся?»

— Що він зробив? — виклично поспитала дівчинка.

Граф озвався неначе знехотя:

— Він нічого не встиг зробити. Йому здумалося зрізати мого гаманця.

Хлопчисько тим часом намагався відповзти, сховатися під цирковим фургоном, однак той стражник, що скористався беручі, кинувся вперед і вдарив його кулаком по потилиці. Голова малого гучно вдарилась об каміння, й це послужило сигналом — четверо інших підскочили та заходилися копати лежачого ногами.

2