Сонячна магія - Страница 28

Наближався вечір, полуденна спека спадала, а Князь-Сонце вже повільно підкрадався до обрію.

— Слухай, нам же треба поспішати. Давай швиденько запряжемо його та поїдемо. Ті, за ким женемося, вже, напевно, в Улові.

Розділ 6

Під керівництвом Амора Купадора снігові люди знову поставили перевернутий віз на колеса, й загін рушив далі. Однак спочатку Купадор довго торгувався з Мармадуком, доводячи, що тепер платню, за яку вони підрядилися супроводити чаклуна до острова й назад, необхідно збільшити. На думку Амора, справа виявилася куди небезпечнішою, ніж це йому описував чаклун.

— Але ви ж розгледіли їх?! — кричав Мармадук, якому зовсім не хотілося розлучатися із зайвими монетами. — Розгледіли тих, хто сидів на тім фургоні? Всього-на-всього лише хлопчак із дівчиськом!

На це Купадор відповів багатозначно:

— Те, що вони мали вигляд дітей, ще не означає, що вони є дітьми.

— Це ви якусь дурницю мелете! — наступав чаклун. — Є — не є… звичайні безневинні дітлахи.

— Е, ні…

Амор зсунув покришку одного з плетених кошиків і продемонстрував чаклуну її вміст — кулі з блакитного льоду завбільшки як дитячий кулачок, суцільно втикані тонкими короткими гостряками.

— На що це, по-вашому, схоже?

— Ну… — Мармадук нахилився й простягнув був руку, щоб доторкнутися до однієї кульки, але Амор щось застережливо рикнув, і чаклун останньої миті відсмикнув долоню.

— Я б сказав, що це схоже на невеликі крижані кульки, вкриті гостряками, та й годі.

Купадор підтвердив:

— Правильно. Тобто вони мають такий вигляд. А насправді це могутня таємна зброя. Ну от, а ці діти… тобто істоти у фургоні зі страшним невідомим птахом без крил… Вони тільки нагадують дітей, а справді є такою самою таємною зброєю. Могутньою зброєю. Ну, тобто це якісь монстри, слово честі!

— Та з чого ви взяли? — не здавався Мармадук. — Так про все на світі можна сказати, що воно насправді не таке, яким здається. Ось візьміть мене… Я маю вигляд літнього безневинного мага, чи не так? Може, ви тоді почнете стверджувати, що насправді я якийсь там бридкий мерзотник, що отруїв короля? Ні, я маю вигляд літнього безневинного мага — і я є літнім безневинним магом, ось і все!

— Ну гаразд, а чому ж ви тоді так поквапилися сховатись від цих «звичайних дітей» і виїхали з рідного міста? — насупився Купадор. — Чому не наказали просто в Літоні зловити їх та кинути в темницю?

Топ із Ганкою — вони вже давно вилізли з фургона й дослухалися — разом посміхнулись, очікуючи на чаклунову відповідь. Мармадук розтулив рота… й знову стулив. Надто вже переконливий був аргумент Амора, відповіді старий так і не знайшов. Тож довелося чаклунові розпрощатися ще з декількома монетами з суми, якою його спорядив його граф Сокольник, і пообіцяти Амору, що по завершенні подорожі ще додасть.

Дорога повернула навколо гаю, побігла з пагорба. Далеко внизу синів океан, на березі якого стояло портове місто Улов. Якщо довго вдивлятися, то можна було крізь блакитний серпанок розрізнити біле шумовиння прибою на берегах острова Лімбо в океанській далечині — ясно-коричневої плями неправильної форми.

Коли загін під’їхав до воріт Улову, Князь-Сонце вже сховався за обрієм, але ще не смеркало. Міська стіна починалася з берега океану, тяглася півколом, охоплюючи Улов, і закінчувалася знову при березі. Океан називався Зеленим, тому що вода в ньому через надмір особливих водоростей набула ніжного смарагдового відтінку. Ворота Улову мали не зовсім звичайний вигляд: дві вежі у формі поставлених вертикально, носами догори, рибальських яликів, а стулки вкривав візерунок, що нагадував сіті.

До воріт понад ровом, що кишів окунями, було перекинуто неширокий дерев’яний місток зі сторожкою. Мармадук пробурчав щось про жадібність міської влади й сплатив гостьове мито. Стражники відчинили ворота. Процесія в’їхала в місто.

Без зупинок вони перетнули весь Улов і пригальмували вже тільки біля пристані. Амор Купадор зіскочив з воза й підійшов до чаклунового фургона:

— Що робитимемо тепер?

Мармадук зазирнув у фургон. Хлопчисько-акс спав у куті, жабур сидів на лаві, вірніше, на ній сидів Топ, а Ганка прилаштувався в оксамитовому сідлі на його плечі. Топ підняв зелене лускате лаписько, а Ганка чистив йому пазурі маленьким кинджалом, схожим на іграшковий.

— Мені треба декуди піти, — звернувся до них Мармадук. — Ви поки тут сидіть, охороняйте бранця.

Чаклун зіскочив на землю, обтрусив з одягу дорожню пилюку й огледівся. Від берега в океан відходило кілька довгих земляних насипів, до яких швартувалися кораблі. Однак в океані чомусь не плавало жодного судна чи навіть човника. На березі громадилися портові будівлі, на дерев’яних містках стояла розкішна яхта. Літній, гарно вдягнений пан із віхтем і цебром фарбував її борт.

— Агов, шановний! — погукав його чаклун, підходячи ближче. — Що це ви робите?

Старий поставив цебро, обережно поклав свого віхтя, неквапно повернувся й окинув чаклуна уважним поглядом.

— Ну що ж, — замислено мовив він, просовуючи великі пальці під фартух, одягнений поверх дорогого камзола. — Якщо уважно розглянути це питання, то можна прийти до висновку, що, мабуть, я зайнятий, бо фарбую борт ось цієї яхти.

— Ага… — простягнув Мармадук, трохи здивований такою манерою розмови, й голосно чхнув від різкого запаху фарби. — Ну, це я зрозумів, зрозумів! А ось чия вона, ця яхта, не підкажете?