Сонячна магія - Страница 31

Мармадук посміхнувся.

— У мене є для нього деякі відомості.

— Згода, я попитаю в старого Паллада, чи справді нам можна відпливати, — мовив Харон, повертаючи до будинку портової адміністрації. — А ви поки вирішшшіть свої справи та повертайтесь.

Розділ 7

Вони дісталися до Улову, коли вже почало вечоріти. З візком за спиною Бой міг мчати ще швидше, ніж із фургоном, Кукса раз у раз натягала віжки, змушуючи страуса стримати біг.

Два стражники вже збиралися повісити на ворота величезний замок, щоб ніхто не міг проникнути всередину до самого ранку. Мандрівники були останніми, хто потрапив у місто цього дня.

Вечірній Улов постав перед ними у всій своїй красі.

Поки вони, об’їжджаючи купи сміття та зливні рівчаки, поминали квартали на околиці, встигло стемніти. На краю однієї з вулиць виявилися освітлені смолоскипами ятки та невелика, але гамірна юрба.

— Я зараз! — зрадів Бобрик, зіскочив з візка й кинувся вперед.

Він повернувся за хвилину з величезною в’яленою тріскою і задоволеним виглядом людини, яка по тривалій перерві знову, хоча б ненадовго, потрапила в рідну стихію. Вони швидко проковтнули рибину, й Проноза спитала:

— Тут, звісно, океанопродукти дешеві, але все-таки, де ти гроші взяв?

— Гроші? — здивувався Бобрик.

— Ти що, украв це?

— Мої… е… колеги в Літоні звикли використовувати інший вираз.

— Он як? І що ж це за вираз?

— Позичив на деякий час.

— Ну, це все одно. — Проноза повернулася й уперлася вказівним пальцем у груди хлопчиська. — Значить, так: зараз ти пообіцяєш мені назавжди розпрощатися зі своїм злочинним минулим.

— А чим же мені тоді на життя заробляти?

— Вивчишся якої-небудь професії. А інакше я тебе з собою на острів не візьму. Ну? — Вона очікувально втупилася в обличчя Бобрика. Той якийсь час мовчав, поки нарешті кивнув:

— Добре, домовилися.

— Не брешеш?

— Не брешу, не брешу.

— Спробуємо повірити, — Кукса знову взялася за віжки.

Візок проїхав Матроським, Щогловим кварталами, Боцманською Слободою, поминув квартали Матроських Дружин і Риб’ячого Потруху, неухильно наближаючись до центру. Будинки навколо стали багатшими, пристойнішими.

— У, здоровенні домиська! — бурмотів здивований Бобрик, розглядаючи п’яти- і шестиповерхові хмарочоси, яких у Літоні не бачив. — Чес-слово!

— Правильно треба казати «слово честі», — вкотре виправила його Кукса. Вона невдоволено морщилася від всепрониклого рибного запаху, що витав околицями.

— Я все одно їсти хочу, — заскімлив Бобрик. — Дуже сильно хочу!

— Але ми ж поспішаємо, — намагалася вгамувати його Кукса.

А ти обіцяла почастувати мене вечерею. Обіцянки треба виконувати.

Посеред круглої площі, яскраво освітленої ліхтарями на риб’ячому жирі, височіла величезна скульптура. Це був символ того, чим годувалося місто Улов: здоровенний товстобокий сом із кучерявими вусами, з роззявленого рота якого, як із рога достатку, дугою падав потік усіляких предметів, починаючи від каструльок і закінчуючи мініатюрними корабликами; усе це мармурове і скріплене вигнутими залізними лозинами.

— Дядечко Сомець — символ Улову, — пояснила Кукса Бобрику, що здивовано витріщив очі. — А он там далі — таверна «Великий Кльов». А поруч — міська ратуша.

— А які тут ще є визначні пам’ятки, розкажи, — попросив хлопчисько. — Я ж ніколи за кордоном не був.

— Ну, є ще міська в’язниця. А більше я ніяких визначних пам’яток тут не знаю.

Навколо постаменту, на якому спочивав дядечко Сомець, стояли всілякі екіпажі та походжали люди. Торговці з переносними ятками щосили пропонували повітряні кульки з міхурів особливо великих мешканців океану, пиріжки з риб’ячою начинкою, вино з назвою «Китовий вус» і парфуми «Пристрасть Каракатиці». Бій, що страждав від запахів навіть сильніше за Пронозу та Бобрика, форкав і намагався брикнути цибатою ногою когось із перехожих, які з роззявленими ротами його розглядали.

З десяток торговців побажали встромити їм до рук маринованого омара, мазь із товчених водоростей та ще якийсь океанопродукт, але малим вдалося сяк-так відбитись. Нарешті під’їхали до таверни «Великий Кльов». Дім з вигляду був як перевернутий гострий сачок для лову креветок.

— Старий Бодар казав, що тут бувають команди з кораблів, — пояснила Кукса, зіскакуючи на брук. — Виходить, ми повечеряємо й заодно спробуємо домовитися з ким-небудь.

Бобрик поквапливо почав натягати плащ, начепив на шию медальйон.

— Навіщо ти це з собою тягнеш? — скривилася Кукса.

— Не можна таке залишати — це ж тобі не фургон! Тут усе на очах. Повернемося — а речей і слід прохолов.

Куксі довелося погодитися з цим, але не могла не докинути:

— І з золотим медальйоном на шиї розгулювати не можна. Скінчиться тим, що на нас якісь грабіжники нападуть. Я, звісно, грабіжників не боюся, але все одно, небажано зараз марнувати час на з’ясування стосунків з ними. Сховай його куди-небудь.

Бобрик подумав-подумав і застромив медальйон у свій стоптаний черевик, поклав під п’яту. І лише по таких приготуваннях наші мандрівники зважилися ввійти до таверни.

Люду тут було не те що дуже багато, але й не сказати, щоб зовсім мало. На круглій сцені оркестр із п’яти осіб виконував відому народну баладу «Ой, спіймала я ляща». Кукса з Бобриком знайшли столик у дальньому кінці залу, сіли, й Бобрик відразу замахав руками, заволав, підкликаючи офіціанта. Той з’явився доволі швидко.