— Я знаю. Можна? — Бобрик узяв трубу й уважно оглянув її. — Звичайний пристрій… — поважно мовив він, повертаючи щось на трубі та підносячи її кінець до обличчя. — Засновано на принципі збільшення… — повільно повів трубою, намагаючись визначити, що відбувається на пристані.
Біля насипу об’єктив спіймав присадкувату будівлю складу, біля якого ледь помітно рухалися тіні Боя і Кукси. Хлопчисько перевів трубу далі й зненацька наткнувся поглядом на непорушну постать із піднятими руками. Бобрик ледь підгвинтив лінзу, налаштовуючи різкість. І побачив іншу лінзу, що раптом зблиснула в світлі вогнища, і величезне око, що втупилося просто йому в обличчя.
— Чаклун! — труба здригнулася в Бобриковій руці.
На пристані Мармадук, що вже залишив корабель, де команда капітана Харона закінчувала приготування до відплиття, опустив трубу й віддав якийсь наказ Амору Купадору, що стояв поруч. Той передав одному зі сніжняків, який зробив крок уперед, глибоко зітхнув…
Ліліпути, що ходили колом у танку, попадали горілиць, коли крижаний їжак з вереском вгризся в саму середину розжареної грубки. Вона перекинулася, здійнявся стовп тріскучих іскор, палубу огорнули клуби густої пари, крізь яку жовтогарячими плямами замерехтіли вогні смолоскипів. Дебелий повалився на Бобрика, той — на Здорованя. Вітер швидко розносив пару. Хлопчисько вибрався з-під капітана й побачив ліліпутів, які лежали навколо в мальовничому безладі.
— А-а-а! — закричав він від захвату. — Це просто… просто… чудово!
Багаття не зникло, але застигло, як на малюнку. Язички вогню, тепер уже ніжного молочно-білого кольору, стали схожі на пелюстки якоїсь дивовижної квітки з напіврозкритим пуп’янком. Палаючі дрова перетворились на бурульки, купа жарин, укритих льодом, ще жевріла, крізь кришталеву крижану кірку просочувалося ніжно-малинове мерехтіння.
Ліліпути поволі підводилися. На пристані Амор Купадор віддав ще один наказ. Із трьох боків озброєні духовими трубками снігові люди почали наближатися до насипу.
Кукса, полишена Бобриком біля порохового складу, вже встигла розтерти коліно, й воно тепер майже не боліло. Дівчинка звелася навшпиньки, щоб подивитися, що відбувається на пристані. Було відразу зрозуміло, що Бобрика й ліліпутів атакуватимуть, але цієї миті ситуація здавалася вже критичною. Акса зібралася мчати їм на поміч, але останньої миті передумала — надто багато сніжняків встигла нарахувати. У розпачі вона озирнулася на страуса. Той безневинно витріщав очі, й Кукса не стрималася — в задумі погладила його рудий чубчик.
А Бобрик на палубі «Бабетти» намагався залагодити ситуацію:
— Дебелий, хто з вас уміє керувати кораблем?
— Теоретично — всі, — відгукнувся той, — нам продавець показував.
— А практично?
Капітан знизав плечима.
— Ну, начебто Жердина найкраще на цьому знається. Він у нашому театрі був механіком, займався зміною декорацій.
— Ясно. Тоді пошли його в рубку, нехай спробує. А ми приготуємося до оборони.
Ліліпути розібрали порохову зброю та вишикувалися в ряд. У кожного в руках була або важка пищаль, або аркебуза чи великий пороховий пістолет.
— Ці-ільсь! — скомандував Здоровань.
Усі припали на одне коліно й навели свої музейні експонати на пристань. Бобрик стояв осторонь, біля огорожі борту, кидаючи стурбовані погляди то на сніжняків, які перебігали від укриття до укриття й поступово збиралися до насипу, то на ліліпутів. Їхня зброя була підозріло розмаїтою — Бобрик устиг побачити, крім пищалей, мушкетів, аркебуз і величезних пістолів дивовижної конструкції, дещо цілком фантастичне й незнайоме. Сам Здоровань, чия трикутна шапка раз у раз затуляла йому очі, гепнувся на палубу перед небаченим пристроєм, з якого стирчало безліч стволів.
— Увага! — хрипко вигукнув боцман. — Готу-уйсь… — Бобрик про всяк випадок розтулив рота, щоб не захлинутися, та затис долонями вуха. — Плі!
Пролунало дружне сухе клацання. Із широких і вузьких, довгих і коротких дул вискочили дерев’яні палички, на кінцях яких у поривах вітру розвівалися прапорці з написом: «БУМ!»
Сніжняки на пристані попадали в чеканні залпу та так і лежали з руками на потилиці, прикриваючи голови. Лише Амор Купадор підвівся, примруженим оком оглянув палубу «Бабетти».
Вітер розвівав прапорці. Здоровань вів вогонь довгими чергами — прапорці з дул його зброї на мить вистромлялися, втягались назад і відразу з’являлися знову.
Купадор недобре посміхнувся й щось гукнув, махнув рукою. Бобрик глянув у трубу. Чаклун Мармадук похмуро розглядав їх та хитав головою.
— Відставити! — зітхнув Бобрик. — Агов, Здорованю! Ви що, зовсім ні до чого не можете ставитися серйозно? Це ж вам не театральна вистава! Ще бодай поганенька зброя є тут у вас — тільки, бажано, сучасніша?
Здоровань, імітуючи хистку моряцьку ходу, поважно наблизився до Бобрика й радісно загорлав йому в самісіньке вухо, вдаючи, що перекрикує гуркіт бою.
— Ну, то чи ж не завдали ми їм перцю? Вийшло просто чудово! Що далі?
— Далі вони нас захоплять, — зітхнув Бобрик.
— Захоплять? Чому?
— Та ти сам поглянь…
Здоровань вказівним пальцем підняв капелюха з брів і озирнувся. Сніжняки, не знаючи, що на озброєнні ліліпутських піратів поки що нема нічого справді вартого уваги, особливого героїзму не виявляли, але й дезертирувати з Мармадукового війська очевидячки ніхто не збирався. Вони повільно наближалися, й перший ряд уже ступив на насип.