— Чував і я дещо про таких, — підхопив Бобрик. — Мені казали, що їм лишень підстроми до носа ромашку та скажи, що це твій улюблений талісман, який ти вже п’ять років носиш на грудях, а він не в’яне, то відразу тебе назвуть своїм братом і задарма нагодують, напоять, ще й спати вкладуть.
— Це оманливе враження, — Кукса знала трохи більше. — Друїди зовсім не такі вже добренькі. Серед них є великі хитруни.
— Бачив я цих твоїх хитрунів у Літоні, — не вгавав хлопчисько. — Вони на ченців трохи схожі, тільки в зелених рясах. Ходили вулицями, у дзвіночки брязкали та збирали гроші на допомогу ховрашкам, які потерпали від голоду.
— Це були мандрівні проповідники-фауністи. Фауна — це тварини, а флора — рослини. До фауністів і справді потрапляють безневинні дурники. Ти взагалі в цьому питанні, здається, слабко орієнтуєшся. Друїди поділяються на дві групи — фауністів, байдужих до флори, котрі лише тварин відстоюють, і флористів, які навпаки борються за права рослини. А ще в них є об’єднана Армія Захисників Природи. Ті взагалі можуть усі кістки тобі переламати за те, що ти у своєму дворі лопухи викосив чи там випадково кроликові на вухо наступив.
— Отакої! — здивувався Бобрик. — А я й не знав!
Так, за розмовою, мандрівники й не зогледілись, як спустилися схилом і ввійшли в селище, яке зустріло їх цілковитою тишею. З-за невисокої зеленої огорожі виднівся найближчий садок, у якому біля охайної мазанки поралася приємна з лиця тітонька в довгій хламиді та з вінком на голові.
На головній вулиці подорожани побачили окремо поставлений будиночок, над розчиненими дверима якого красувалася декорована в’юном вивіска: «ЗЕЛЕНА КРАМНИЦЯ».
— А я їсти хочу… — звично почав канючити Бобрик. — Ми ж сьогодні ще не обідали. Та й не снідали. Давай зайдемо, купимо якої-небудь їжі. Ти, страусику, — він поплескав по голові Боя, — залишайся поки зовні, — й прудко вскочив у крамницю, так що Кукса й слова не встигла вимовити. Втім, вона відразу почула його здивований вигук «Ой!» і переступила й собі поріг крамниці.
У цьому селищі жили друїди-флористи, що трепетно ставилися до всіляких рослин і навпаки — чхати хотіли на всіх на світі тварин. Це вона зрозуміла, коли побачила здоровенного пузатого дядька, що стояв над колодою, в якій стирчала сокира. На дошці було викладено картинно розпластані шматки свіжого м’яса. Руки дядька були по лікоть у червоному, фартух, надягнутий поверх зеленого комбінезона, вкривали бурі плями, а на обличчі його сяяла найдобросердніша посмішка з усіх, які будь-коли доводилося бачити Пронозі.
— Вітаю, дітоньки, — доброзичливо сказав хазяїн. — Що привело вас до нашого скромного поселення?
— Дядечку, у вас поїсти що-небудь є? — якомога жалібніше скривився Бобрик.
— Поїсти? — перепитав хазяїн. — Я й сам зараз не відмовився б чогось поїсти, — він помовчав і раптом з тривогою запитав: — А як ви ставитеся до квіточок?
— Ось нещодавно я за раз викосив три луки… — почав Бобрик, посміхаючись, але Кукса наступила йому на ногу й поквапливо кинула:
— Ми дуже-дуже любимо квіти. А ви?
— Акса? — запитав хазяїн, придивляючись до Пронози. — Так би відразу й сказала. Куди прямуєш, малеча?
— Довгий шлях подолали ми до острова Лімбо! — зухвалий Бобрик і далі в’їдливо посміхався. — Йдемо тепер на вершину гори, щоб там волошки топта-ати! — й підскочив, коли Проноза вдруге наступила йому на ногу. — А ви не бачили тут недавно сторонніх людей з возами та фургоном?
— Я зранку зі своєї крамнички не виходив, — відповів хазяїн. — Якщо б навіть хто й з’явився, все одно не помітив би.
Тут позаду мандрівників розчинилися двері, й до крамниці ввійшов сивоголовий дідок у білій хламиді з вінком на голові та ціпком у руках.
— Здоровий будь, дядечку Бухтусе, — привітав його хазяїн крамниці з синівською повагою в голосі, — чи давно з полювання?
— Здоров будь, Немвродію. Ранком возвернулись, — проскрипів Бухтус. — Загнали в капкани трьох оленів-одноліток, п’ятьох косуль-бездіток і одного красеня лося, коронованого рогами короля лісу. Я цьому лосеві голову одним махом відітнув, щоб ти тільки бачив! Та Лучіній, здоровило клишоногий, коли лагідних козуль білували, ненароком гілочку в молодого дубка зломив, тож увечері ми його показово судитимемо. Штрафом не відбудеться, бо це вже вдруге. Пам’ятаєш, як він того року вибухівкою рибу глушив і білу лілію в лісовому озері притопив? Як ми ніжну квіточку цю по тому цілу ніч усім селищем рятували? Тепер отримає півроку примусових суспільних робіт з оздоровлення кропиви, отак йому, хай начувається! Хто це там на великій кареті приїхав? Не інакше, ці мандрівники?
— Ні, ми піші, — насторожився Бобрик.
— А що за карета? — й собі стрепенулася Проноза.
— Кажу ж тобі, дитино, велика. Їх ще, здається, фургонами називають. І ще два вози з ними. Вони до центру села проїхали й там зупинилися. Чуєш, Немвродію, а я нове сімейство цибулинних відкрив. Самі жовтенькі, з рожевими прожилками… — старий заговорив дуже лагідно, ніби описував улюблених онученят, — а хвостики в них довгенькі, ніжні такі, зі стрілочками…
Обличчя хазяїна розцвіло посмішкою.
— Мені насіння не підкинеш? — розчулено запитав він. — Уже я б тобі віддячив…
— Дуже салат люблю зі свіжих овочів, — голосно зауважив Бобрик, задкуючи до дверей і тягнучи за собою Пронозу. — Отак нарубаєш молодої цибульки, туди ж перцю з часником, ма-аленьких огірочків, помідорів додаси — таких перестиглих, щоб відразу сік пустили…