— Ну ти й красень! — не стрималася Кукса. — Ну-бо, скажи мені, що таке Погреби?
— То це ти?! — хлопчисько завовтузився й зробив ще одну спробу звільнитись.
Негарно бити вже побитих, вирішила Проноза. Тому вона схилилася до свого бранця й легенько ляпнула долонею по розпухлому вуху.
— Ай! — заволав той. — Ти чого?!
— Слухай-но, — почала Кукса, — відповідай усе по порядку. Що таке Погреби — перше запитання…
— Руїни під палацом, — заскімлив Бобрик. — Рештки Старого Міста… Там у Мармадука темниці.
— Так… — Кукса у всьому любила порядок, тому почала ставити запитання одне за одним:
— Що таке старе місто?
— Ти не знаєш? — здивувався Бобрик. — Наші предки жили під землею, тому що ховалися від гірських драконів. Та згодом драконів усіх перебили, а згори впав Чортів Наперсток, проломив печери… Ось ми й переселилися на поверхню. А руїни лишилися.
— Значить, унизу печери? — Кукса тицьнула пальцем у бруківку.
— Атож.
— І їх називають Погребами?
— Так.
— І в них є тюрма, куди запхали Спритника?
— Якого Спритника?
— Не має значення. Хто такий Мармадук?
Та Бобрик відмовився відповідати на останнє запитання — єдина згадка цього імені змусила його дрібно тремтіти. Кукса змогла тільки з’ясувати, що входів до печер небагато, а найближчий знаходиться неподалік від королівського палацу.
Вона скрутила хлопчиська так само, як Тичку, й виволокла з підворіття.
У школі аксів її навчили визначати час за світилами о будь-якій порі. Стояло літо вповні, й зважаючи на розташування сузір’їв, було вже приблизно пів на другу ночі.
Вони сиділи поряд, мов давні друзі, та навіть не вдавали добрих почуттів один до одного.
Коли Творець замислив графа Сокольника, він добре скористався лекалом та циркулем, а ось лінійки жодного разу не застосував. Хвилясті й криві лінії переважали в постаті графа: груди ввігнуті, животик, навпаки, випнутий, щоки та очі запалі, а лоб надто випуклий, плечі похилі, ноги криві, ніс гакуватий, брови дугами, а біле, ріденьке, ніби приклеєне до голови столярним клеєм волосся складалося з дрібних кучериків. Людина з такою зовнішністю не може виявитися абиким, вона просто зобов’язана стати або найчарівнішим добрягою, або ж перетворитися з літами на запеклого мерзотника.
Добрягою Сокольник не був ніколи.
Навпроти нього сидів чаклун Мармадук, якого не можна було б назвати настільки колоритною особою, як граф. Просто товстий п’ятдесятилітній чоловічок з постійно червоними від недосипання та отруйних магічних випарів очицями. Він добре усвідомив усю свою потворність, тому завжди носив пістряву одіж, обчіплену незліченними мережками, стрічками, шнурками та бантами. Одна мало помітна, але цікава деталь була в його зовнішності: якщо дивитися на Мармадука трішки збоку, то його постать уявлялася огорнутою блідо-блакитним маревом, ніби сповитою у згусток туману.
Тремтячою рукою він підніс до рота келих з вином і скоса зиркнув на графа. Вогонь, що палав у каміні, був єдиним джерелом світла в кімнаті, розташованій на другому підземному поверсі королівського палацу Літона. Вікон тут не було, й лише майже непомітні вузенькі дверцята обіч каміна вели назовні — кімната вважалася потаємною.
— Треба щось робити, ой, треба! — вкотре проникливо повторював Мармадук. — Народ може вийти з покори.
Граф Сокольник скривив рота й глузливо кинув:
— А я, між іншим, уже знайшов цьому раду. Кого городяни не люблять?
— Усіх, — не замислюючись, заявив чаклун.
— Не заперечую. Та кого вони особливо не люблять?
— Нас.
— І це правда. А кого ще?
Виникла пауза, за час якої співрозмовники обмінялися поглядами, сповненими відвертої ненависті.
«Щоб ти лопнув, — подумав Мармадук, — зі своїми загадками!»
«Який же ти дурень! — подумав Сокольник. — Щоб ти провалився!»
— Кого ж іще? — нарешті вичавив чаклун.
— Аксів. Особисто я завжди вважав незрозумілою цю неприязнь простолюду до іноземців, я сам з дитинства добре ставлюся до всіх, крім, звісно, горців, островитян, жінок, дітей та декого іншого, проте кого на цьому світі цікавить приватна думка скромного графа?
— Ох-ох, теж мені скромняга! — придворний чаклун Літона хрипко закашлявся й розлив на свій розцяцькований камзол трохи вина. — Перед Інельдою було потрібно лицемірити, переді мною нащо?
— Як вона там, до речі? — поцікавився граф.
— О цій порі відьми особливо могутні. Довелося ввімкнути чарівне ложе. Спить, напевне спить.
— Не завадило б піти перевірити. Мене завжди цікавило, як це ви змогли підкорити собі чарівне ложе, як взагалі примудрилися бодай щось допетрати в Чортовім Наперстку? Вашої жалюгідної сили тут очевидячки забракло б.
— Моя сила не жалюгідніша за вашу, — з гідністю заперечив чаклун. — А в тій справі мені допоміг Жовтий.
— Жовтий? — граф здавався враженим. — Але ж він був найвидатнішим магом Аквадора! Легендарна особистість! Не хочете ж ви сказати, що дружили з Жовтим? Цікаво, що з ним сталося нині?
— Дружив — то навряд. Іноді надавав сякі-такі послуги, а він у відплату допомагав мені… І я сном-духом не відаю, що він поробляє нині, коли полишив монастир. Він завжди був лінюхом, та й самолюбство мав зовсім слабеньке, так, слабеньке. Одного чудового дня він просто взяв і щез, утік із того монастиря… Ми шукали його, та навіть сліду не знайшли… — Мармадук підвів голову й раптом розкричався до графа. — На біса, скажіть мені, вам знадобилися мої Гончаки?!