Сонячна магія - Страница 54

— Убийте їх! — люто прокричав звідкілясь збоку Амор Купадор. Він підвівся і не поспішаючи пішов до арени зі стиснутою в одній руці трубкою, а другою, на котру було надягнено хутряну рукавицю, вкладав крижаного їжака. — Агов, чого забарилися?

Сніжняки підняли трубки, цілячись у Бобрика й Куксу. Перед пострілом усі вони зітхнули, набираючи в груди повітря, й тут у сірому мареві над краєм Амфітеатру щось спалахнуло…

А по тому над островом Лімбо виникла жовтогаряча куля, схожа на апельсин.

* * *

У Літоні, на подвір’ї між будинком і стайнею лихваря Нілсона, змовники готувалися напасти на палац. Лицар Боден Девідсон, одягнений у нові (а точніше, в дуже старі) обладунки, що їх лихвар так вигідно придбав для нього, височів посеред плацу, мов башта. Він завзято тренувався, розмахуючи над головою довгим важкезним списом. Жур Харлик і кілька колишніх палацових стражників скупчилися перед широким возом, укритим грубою рядниною.

У віз було запряжено шкапу, яку лихвар не пошкодував виділити для шляхетної справи. Бідолашній не дали спокійно здохнути в стайні, й тепер вона понуро опустила голову та кволо помахувала облізлим хвостом, більше схожим на ганчірку. Здавалося неймовірним, що ця тварина взагалі може пересуватися, та ще й будь-що тягти за собою. Лихвар саме надійшов, щоб підбадьорливо поплескати її по боці, від чого в повітря здійнявся пил, і прошамкотів:

— Чудовий скакун! Доброго заводу!

— Атож… — гмикнув Харлик. — Але, здається, цей, з дозволу сказати, скакун не надто прудконогий?

— А нам і не треба, щоб він був прудконогий. Те, що він повезе, краще не везти швидко, — Нілсон потяг ряднину, й під нею виявилося кілька туго зав’язаних мішків. Він тицьнув в один з них пальцем, і змовники позадкували.

— Обережно! — вигукнув Харлик. — Порох має вибухнути біля палацу, а не тут! Ага, Нілсоне, ось іще: лицар не може викликати графа на двобій пішим. Йому потрібен добрий кінь.

— Я подбав і про це, — Нілсон ляснув у долоні.

Ворота стайні відчинилися, і слуга вивів величезного коня. Жур придивився: цей принаймні молодший за шкапу… Копита в нього були завбільшки як ковадло й обросли густою шерстю.

— Та це ж першерон! — вигукнув Харлик. — Кінь для перевезення вантажів! Він зовсім не підходить для двобоїв!

— Цілком підходить, — заперечив лихвар. — Наш славний Девідсон, до того ж, обтяжений обладунками, якраз і є вантажем.

Слуга тим часом підвів першерона до лицаря й передав йому повід. Кінь здавався дуже замисленим і незворушним. Вони з лицарем втупилися один в одного й довго не відводили очей.

— Ну що ж, — зітхнув Жур Харлик і звернувся до помічників: — Здається, усе в нас готове. Завтра виступаємо.

* * *

Апельсин сплив над Амфітеатром і розкрився, оголив жовтогарячу, розжарену серцевину. У ньому виникла довговуха, вусата фізіономія, з цікавістю оглянула острів, а по тому апельсин закрився й відплив назад. Дуже голосний і дуже шепелявий голос мовив: «Так, тоцно, тут…» «А ти впевнений, со тут?» — засумнівався інший голос, а того підтримав третій: «Ти з постійно все плутаєс, Лисоїде». «Ніцого я не плутаю, Ведмедегризе, сигнал надійсов звідси. Тоцно казу, тут». «Ну гаразд, — погодився другий, — тоді вперед, браття!»

Над Амфітеатром забурлило жовтогаряче світло. Залишаючи за собою блискучі зигзаги, яскраво-вогненні клубки, вдаряючись об сидіння, скотилися вниз і накрили арену. Дзижчання, немов від рою осатанілих бджіл, наповнило Амфітеатр. У цьому звукові чулися голоси, що ніби перегукувалися, та чийсь сміх.

Усім присутнім здалося, що їх закинуто в багаття. Біля Кукси скрикнув якийсь сніжняк. Коли клубок світла вдарив його в груди, бідолаха раптом обсипався на камені арени купою зчорнілого, ніби обвугленого снігу. Та його товариш, який побачив, що від зброї нині мало користі, кинув трубку й схопив Куксу за плече. Проте жовтогаряча куля вдарила його в спину. Найманець упав, захоплюючи з собою Пронозу, але акса перекинулась через голову й стала на коліна, зачудовано озирнулася.

Сніжняк уже розтанув. В яскравих спалахах блискавок Кукса побачила чаклуна. Крижана шкаралупа на ньому тріскалася й стікала струмками. Мармадук заворушився.

Та Проноза не взяла до уваги Амора Купадора, який саме скористався її замішанням, підкрався збоку й приставив до губів кінець духової трубки. Інший її кінець був спрямований якраз у лоб акси, й бідолашній нічого не залишалося, як знизу вгору мовчки дивитися в очі ворогові й очікувати смертельного удару. Втім, жовтогарячий м’ячик, що на відміну від інших учасників битви рухався різкими зигзагами, вочевидь, не збирався припустити кровопролиття. Він зіткнувся з Купадором, відштовхнувся від його грудей і великою волохатою лапою, яка невідомо звідки взялася, вибив з командира сніжняків кумедний барабанний дріб. Амор від несподіванки зітхнув… Але не так, як завше. Не носом, а ротом.

Почувся хрускіт — і зуби Купадора вп’ялися в крижаного їжака. Бідолаха прикусив його разом із верхнім кінцем духової трубки. М’ячик знову відштовхнувся задніми лапами від грудей Купадора, підскочив угору й упав на Бобрика, який і досі ще лежав на вершині кам’яної купи. Амор широко роззявив рота від нестерпного холоду, що опалив йому гортань…

І проковтнув їжака.

Бобрик скосив очі на того, хто так зручненько розташувався на його грудях, — то був великий заєць. Густа шерсть, яка його вкривала, мала яскравий жовтогарячий колір і світилася, очі нагадували дві вогняні плями. Зіниці Бобрика збіглися докупи біля перенісся, потім знову роз’їхалися врізнобіч. І те ж саме відбулося з вогненними очима — заєць теж був косий. Він нахилився, майже притискаючись волохатим писком до Бобрикового носа, і, вдоволений оглядом, відсунувся.