У Кукси знову позакладало вуха й зарябіло в очах. Хвіст спіралі зігнувся, зачепив обмерзлого Купадора й зник, втягнувся в діру. Над нею ще якийсь час здіймався стовп світла, та він поволі тьмянів, аж поки й зовсім зник, поступився місцем звичайному сонячному дню.
Тиша, однак, тривала недовго. Кукса відчула, як щось тицьнулося їй під коліна. Вона озирнулась і побачила Бобрика. Той стояв навкарачки й примудрявся ритмічно погойдуватися навіть у такому положенні. Зубами він і досі стискав горлечко пласкої сулійки, на самому денці якої хлюпалося вже зовсім трішки золотої рідини.
Кукса присіла, вдивляючись в обличчя хлопчиська, на якому застиг вираз невимовного, безтямного блаженства.
— Я… — він посміхнувся безглуздою посмішкою.
— Ні, ви тільки погляньте на нього! — з серцем вигукнула Кукса. — Ти що, п’яний?
— Неправда, — Бобрик, здавалося, трохи опритомнів, навіть спромігся витягти з рота горлечко пляшки, — навпаки…
Кукса здивовано вдивлялася в його обличчя. Зіниці хлопчиська придбали яскравий золотавий колір. Бобрик нарешті остаточно відсторонив пляшку й облизнувся. Із його рота полилося жовте сяйво.
— Хочеш скуштувати? А, ні, пробач… Там уже нічого не лишилося.
Бобрик перекинув сулійку, й остання крапля сонячного молока впала на камені. Почувся тонкий, тихий дзенькіт, із каменів піднявся і розтанув у повітрі клубок гарячого жовтого диму.
Бобрик глянув на медальйон, який так і висів у нього на шиї, — золоте коло потьмяніло. Хлопчисько доторкнувся до нього пальцем, і медальйон раптом розпався жовтою потертю. Бобрик перевів погляд на Пронозу — вона ніяк не могла відірвати погляду від його очей, які вже ледь помітно світилися золотом, але світло це поступово згасало. Хлопчисько більше не був косооким…
— Тут немає возів, — стомлено промовила Кукса. — І фургона зі Спритником. Вони залишили їх десь там… — акса махнула рукою в бік берега. — І чаклун зник. Ходімо швидше.
Коли поминали оазу, Бой з тихим клекотом приєднався до них.
— Боягуз! — докірливо похитав головою Бобрик. — Ми там билися, а ти тут яблуками напихався.
Згори вони побачили далеко внизу маленьку, начебто іграшкову, бухту, на хвилях якої погойдувалися два кораблі. Один, зарослий темно-зеленим мохом, стояв біля самого берега, а другий уже розвертався, збираючись полишити бухту.
— Це вони! — скрикнула Проноза й у розпачі кинулася бігти. — Відпливають!
Вони поквапливо спустилися з гори й осідлали страуса — Бобрик сів ближче до шиї, а Кукса позад нього й обхопила за плечі. Бій, здається, особливо не заперечував проти двох вершників, та й незрозуміло взагалі, чи була різниця відчутною для такого дужого, витривалого птаха. Він помчав уперед зі звичною швидкістю, тож берега вершники досягли за якісь хвилини. Зустріли їх там ліліпути в повному складі. Малі матроси встигли гарненько обстежити невідомо ким покинутий корабель.
У капітанській рубці знайшлася велика навігаційна книга з океанськими картами, яскравими малюнками та безліччю порад щодо того, як керувати вітрилами й штурвалом, щоб корабель плив у потрібному напрямку. Виявилося, що весь цей час ліліпути вивчали книгу та розбиралися з вітрилами. Тепер Здоровань вдоволено спирався плечем на щоглу й потирав руки.
— Зараз попливемо! — гордовито повідомив він Куксі з Бобриком. — У нас усе готове, тільки ось щоглу поки знайти не можемо.
Граф Сокольник зіперся на поруччя балкона другого поверху палацу, щоб іще раз глянути на площу, де зараз стояло кілька карет. У них прибули гості, запрошені до участі у святковому обіді. Найдорожча та найбільша карета належала сімейству барона Тло Бирона. Тло Бирон, власник величезного маєтку неподалік від Літона та декількох шахт, де видобували алмази, був, мабуть, найбагатшою людиною цієї держави. Сокольник хотів заручитися його підтримкою, а заодно позичити в барона певну суму, щоб поповнити збіднілу міську скарбницю.
Почувся тупіт копит, рипіння коліс, і на площу виїхав фургон. Запряжені в нього чорні жеребці зупинилися, коли Топ-Ганка натягнув віжки.
Граф перегнувся через поруччя й гукнув:
— Агов, панове! Де наш акс?
Топ важко випав з фургона й підвів голову. Ганка, що, як завше, сидів на його плечі, вказав ручкою на фургон і писнув:
— Спить собі, як і досі!
— Ага! — Сокольник вдоволено кивнув. — Несіть його поки що до підвалу, в камеру. За годину страта. Та стривайте! А чаклун де?
— Потім розповімо, — відмахнувся лапою Ганка, а жабур почав витягати з фургона сонного Спритника.
Стражники на дверях розступилися, Топ-Ганка ввійшов до палацу. Граф постояв ще на балконі й повернувся у свій кабінет, щоб там чекати на доповідь.
— Ну то де ж чаклун? — повторив він, коли Топ-Ганка нарешті ввійшов.
Топ мовчав, могутніми лапами погладжуючи дихальний міхур під коміром камзола. Ганка пропищав:
— Зник.
— Розповідай усе, — зажадав Сокольник.
— Мармадук спочатку найняв якихось жителів півночі, потім якихось гомопацюків з кораблем. Вони доставили нас на Лімбо. Ми пішли в селище друїдів. Там з’явилася ця… як ви її називали? Маленьке чудовисько. З якимсь хлопчиськом. Усі розбіглися хто куди, а ми залишились із фургоном, щоб стерегти акса. Чекали-чекали — більше ніхто не з’явився. На вершині вулкану, що в центрі Лімбо, щось відбулося. Там було таке яскраве світло, спалахи якісь, гуркіт… А нам цей чаклун ніколи не подобався. Ну, ми взяли й повернулися на берег, не чекаючи на нього. Сіли на той самий корабель, домовилися з капітаном, і він нас доставив сюди. Оце й усе.