— Невже повернувся, га?
Геб розтулив рота, стулив, потім знову роззявив, але так нічого й не сказав.
Ноббі ніяково повернувся, його ніс опинився біля самого носа старого.
— А-а-а-а-а! — закричав він страшним голосом, підскочив і звалився з софи на підлогу. — Це ж я! Я!!!
— Що таке? — пробурмотів Геб, якого зовсім не слухався язик. — Ти… ви хто?
— Хто? Хто я?! — Ноббі вищирився, загавкав, але відразу ошелешено замовк, затиснув передніми лапами пащу. Далі знову підвівся на задні лапи й хрипко прокашлявся, постукав себе по грудях, поступово заспокоюючись, зігнувся, ненароком побачив зваляну шерсть на кінці свого хвоста й знову закричав.
— Це моє? Хвіст?!! — пес крутонувся дзиґою, впав, але відразу ж підхопився. По тому поклав передні лапи на краєчок софи, став навшпиньки — якщо, звичайно, так можна сказати про собаку, — заглянув у веснянкувате обличчя старого й після паузи вимовив з тугою:
— Так… зрозумів.
Далі пес сів на краєчок софи, заклав ногу за ногу, точніше, лапу за лапу, й глибоко замислився, здавалось, навіть забув про Геба.
Геб Гебвін стояв, не знаючи, що йому тепер робити. Потрапляти в настільки безглузду ситуацію йому ще не доводилося. Спочатку він, звичайно, злякався, та поступово почав гніватися. Ноббі, який розмовляв, здався йому ще бридкішим за Ноббі, який гавкав та скавучав. Та й голос у собаки був неприємний, верескливий.
Тріск угорі тривав, тепер разом із пилом на підлогу сипалася потерть з перетрухлого дерева. Здавалося, звук чорної нитки проник усередину стін і даху, розхитав камені й заодно пошкодив складну конструкцію з крокв, які підтримували купол вежі.
— Так, малий, а ти хто такий? — мовив пес, коли нарешті зволив звернути увагу на Гебвіна. — Що тут робиш?
— Я… — почав Геб. Вуха Ноббі раптом стали сторчма, він звалився з софи на всі чотири лапи, витягнув шию і знову загарчав.
— Це що таке? Чуєш? Ти чуєш?!
Далеко від них Бардо Тодол прокинувся.
Його спальня була завбільшки із залу для прийомів у якомусь королівському палаці. Те, на чому Тодол спав, не можна було назвати ліжком у звичайному розумінні цього слова — таких ліжок просто не буває, навіть у королів. Швидше, тут підійшло б слово «ложе». Саме ложе, просторе, як палуба великого корабля.
У приміщенні стояло ніжне золотаве світло. Дивна річ — тут були відсутні стільці та крісла, зате вздовж далекої стіни тяглися різні за розміром гранітні постаменти. На кожному височіла навіки застигла постать якоїсь тварини. «Звірятка» — ось як називав їх Тодол. «Мої звірятка».
Їх була безліч, і всі різні. Собака, кішка, вовк, опосум, гірський цап, ондатра, хом’як… Усі, кого Бардо Тодолу вдалося зібрати для своєї галереї. Ряд починався з маленької мишки, а закінчувався істотою таких розмірів, що могла поміститися тільки в цій величезній спальні.
Звірятка були непорушні. Не статуї, витесані з каменю чи дерева. І навіть не опудала.
Бардо Тодол збирав кістяки.
Він підвівся, кліпаючи спросоння, і зрозумів, що саме збудило його. У головах ложа стояла скриня. Невелика й така похмура з вигляду, що нагадувала могильний камінь із чорного граніту.
У тиші розмірено цокав настінний годинник. Тодол втупився в скриню.
Віко скрині тримав великий магриловий замок, а на шиї в Тодола висів магриловий ланцюжок із магриловим ключем.
Зі скрині долинув звук, начебто хтось зачепив туго натягнуту волосінь. Саме цей звук збудив Бардо хвилину тому. Тодол чекав. Звук повторився — тоді маг зняв із шиї ключа й відімкнув замок.
Посеред скрині висіла книга в чорній шкіряній обкладинці, прикута до дна двома грубими ланцюгами. Замість назви на ній красувалося велике око.
Не намальоване й не витиснуте — просто опукле живе око. Вузьке, з сіруватим білком і чорною зіницею, воно нагадувало бездонний колодязь, який вів до іншого світу, світу безіменної книги в чорній палітурці.
— Невже? — голосно мовив Бардо Тодол, схиляючись над скринею.
Здавалося, що око розумне й теж дивиться на Тодола. Причому, дивиться з певним і дуже сильним почуттям.
Цим почуттям була ненависть.
Бардо ледь помітно всміхнувся й глянув у опуклу чорну зіницю.
У ній він побачив подвір’я замку й Безвихідну вежу посеред нього. У вежі щось відбувалося, але Тодол поки не міг зрозуміти, що саме. Зате він зрозумів головне: старий ворог прокинувся й потривожив чорну нитку.
А нитка раптом порвалася. Щойно вона була туго натягнута в повітрі, а тепер із пронизливим «ДЗЕНННЬ!!!» зникла.
Це могло означати лише одне: Каштелян на волі.
Погляд Бардо повільно пройшов уздовж галереї, досяг кінця, затримався на миші, рушив назад і зрештою зупинився на одному з кістяків. Кістяки не були потрібні Тодолу для того, що він збирався зробити. Вони просто допомагали магові вибрати підходяще звірятко з тих, що могли виконати його завдання.
— Ти, — сказав Бардо Тодол і знову схилився над скринею. — Ти підійдеш найкраще.
Геб прислухався.
Здавалося, що звуки проникають сюди з якогось потойбічного світу, навіки схованого за завісою мряки. Уривчастий рик.
Дзявкання.
Рипіння снігу під важкими кроками.
Скреготіння зубів.
— Прототвар! — Ноббі розвернувся, при цьому кінчик хвоста потрапив у поле його зору. Пес презирливо пирхнув, глянув на уривок чорної нитки, що лежала долі. — Тодол наслав по нас свою бестію! Розумієш?