Сонячна магія - Страница 79

К оглавлению

79

Гаргантюа простяг руку й долонею вперся в спину Геба, притискаючи його до схилу. Гебвін якось зумів просунути руку в чергову тріщину й ухопився за іншу гілку, товщу. З-під його ніг посипалися камінчики, внизу протововк роззявив пащу. Каміння посипалося в червоний отвір, здійняло вогняні снопи й зникло. З темного нутра тварини почулося бурчання.

— Не за кущ, Геббі, візьмися за плутанку!

Геб послухався й поклав руку на золотаве павутиння. Виникло дивне відчуття — він раптом побачив заклинання ніби зсередини. Схил, Плато, протововк, Гагра й Каштелян — усе відсунулося кудись на задній план, а сам Гебвін неймовірним чином перемістився всередину плутанки. Ні, він усе ще розумів, що перебуває там, де й раніше, відчував, як падає за комір сніг, як горять вогнем пальці, але відчуття ці стали далекими, невиразними.

Зате плутанка була просто перед ним, швидше навіть — довколо нього. Навсібіч тяглися тонкі жовтогарячі волосинки — потоки магічної енергії. Вони з’єдну-валися вузлами, і кожен вузол був мерехтливою краплею магії. Усе це здавалося дуже гарним, тому що плутанка була тонким, складним заклинанням, для створення якого знадобилося неабияке мистецтво…

Звідкись здалеку долинув приглушений голос:

— Геббі, я сподіваюся, що не помилявся в тобі. Це заклинання зламане, полагодь його.

Зламане? Але воно таке прекрасне в своїй досконалості, так мистецьки зроблене й точно налаштоване… Тут він зрозумів, що в глибині павутиння посеред золотавого плетива висить темна грудка. У тому місці магічні нитки переплуталися, й від того заклинання вийшло з ладу. Здавалося, що причина очевидна й виправити це буде легко. Тепер і схил, і протововк зникли остаточно, залишилося лише чарівне павутиння. Пальці Геба самі собою проникли крізь сплетіння, яке тонко дзвеніло. Він начебто збоку спостерігав за тим, як пальці торкнулися темного вузлика, розправили кілька ниток, обережно потягли за одну з них… Усе павутиння стрепенулося, магічні вузлики задзвеніли дзвіночками.

— Кидай її вниз, Геббі!

Кинути її? Взяти це витончене плетиво, брутально схопити його й пожбурити кудись? Він знову пошкодить заклинання, тепер уже незворотно…

Шипуча сиза пара огорнула Гебвіна, й навколишній світ ривком повернувся на своє звичайне місце. Лапа протововка опустилася на схил просто біля ніг втікачів.

— Кидай!

Плутанка задзвеніла, коли Геб зірвав її з куща й кинув униз. Вона розгорнулася, широко розпласталась у повітряному потоці й упала на тварину.

— Тепер нагору, незабаром буде легше!

Геб досі ще не міг струснути зачарування золотої павутини, тож Гагрі довелося боляче ляснути його по спині. Гебвін мотнув головою і поповз далі, чуючи утробне гарчання протововка. Тільки коли вони потрапили на пологішу ділянку схилу, ризикнули озирнутися.

Десятки заклинань летіли над ними в одному напрямку. Вигнуті літери незнайомої мови, вогненні змії, звірі з диму й пари, незвичайні, напівлюдські постаті — все це повільно проповзало на тлі неба й зникало за краєм Плато. Внизу протововк боровся з плутанкою, що сповила його. Золотаві нитки пропалювали тварину, повільно поринали в неї. Від протововка відвалювалися клуби густого диму й сповзали вздовж схилу.

— Йому кінець? — запитав Геб, залазячи в неглибоку розпадину, що тяглася навскіс до вершини Плато.

— Ні, тварина впорається з плутанкою, — Каштелян, який і досі сидів на спині Гагри, дивився на Геба так, начебто бачив його вперше. — Але ти затримав його. Виходить, я не помилився у своєму припущенні про те, як саме ти зміг відімкнути магриловий замок Бардо Тодола.

Розділ 9
Примарне місто

З магопсом на руках Геб ішов між двома схилами слідом за Гагрою. Шипіння снігу під стопами протововка майже стихло, але незабаром його змінили тріск льоду й гуркіт каміння — чудовисько не відставало від втікачів, проламуючи та розширюючи ущелину перед собою.

— Агов, куди ми йдемо? — прокричав Каштелян.

«Ідемо… демо… емо…» — рознесла між схилами луна.

Ельф знизав плечима.

— Ти що, не знаєш? — знову закричав магопес.

«Знаєш… єшш… шшш…»

Між Гагрою та Гебом у сніг упала велика бурулька.

— Тихше, — мовив Гаргантюа. — Не треба кричати. Ми спускаємося до внутрішньої долини.

Ущелина звузилася, тепер і Гебу довелося йти боком. Хід вигинався то вліво, то вправо — і неухильно вів донизу. Напевне, колись тут текла невелика гірська річка. Гуркіт каміння позаду стихав: протововк поступово відставав.

Прохід вкотре повернув, ельф зник за поворотом.

— Тварина незабаром відстане, — долинув його приглушений голос. — Дивіться, що тут… Хо!

Геб пішов швидше. Ущелина закінчувалася невеликим майданчиком, який приліпилася до схилу. Стоячи на його краєчку, Гаргантюа мовчки дивився вниз.

Там було крижане місто, нагромадження пірамід і конусів, широких ковзанок і крутих гірок. У ясному, холодному світлі зимового дня лід здавався сіро-синім. Шпилі будівель, тонкі, немов шпиці, досягали висоти, на якій зараз зупинилися втікачі. Менші обступали великий будинок, що підносився на іншому кінці міста — накритий сніговою шапкою циліндр із льоду.

— Так… — магопес вивернувся з рук Геба й зіскочив. Він став на край майданчика, витягнув шию, розглядаючи краєвид, що відкривався з цієї висоти. — Старий телепню, ти знаєш, що ми бачимо?

— Гагра знає… — у голосі ельфа було благоговіння. Він замовк, придивляючись до вирубаних у камені сходів, які вели від майданчика вниз.

79