Сонячна магія - Страница 9

Сельгуб трохи підняв на лоба широкополого солом’яного бриля, проревів:

— Куди?.. — й пазуристою лапою в лусці дістав наваху.

Кукса Пляма не відповіла — саме витягала з волосся шпильку.

— Далеко ще? — буркотливо допитувався Сокольник, широко крокуючи трохи позаду за Мармадуком, який дрібно перебирав ніжками, та періодично відмахуючись від прозорих клаптів туману, що їх полишав за собою чаклун. — Чому ми не подолали всього шляху поверхнею?

— Трястися в кареті — це недобре, — відповідав чаклун. — Іти гладенькою, гарною, залізною трубою — це приємно, приємно…

— Ото вже недорозвинене створіння! — зауважив граф, оглядаючи сріблясті плити стін. — Звідкіля, до речі, взявся коридор?

— Це — рукав, протягнутий від Наперстка, — відгукнувся чаклун. — Колись він був суцільний, та через недавній землетрус незначна частина побіля Наперстка провалилася. Там доведеться спускатися та йти по землі.

— Гаразд, але чи ж далеко ще…

— Ми вже прийшли, — відрубав Мармадук. — Ви ж були тут, коли доставили сюди акса, були! Чому тепер запитуєте?

— Я тут був? Та ніколи в житті! Я доручив відвести його сюди стражникам.

Коридор скінчився несподівано, й вони зупинилися, дивлячись униз на…

— Перекинуте відро — ось що це мені найбільше нагадує, — пробурмотів граф і по роздумі додав: — Здоровецьке відро… А де ж ваша охорона?

— Охорона! — ахнув Мармадук. — Дризг і сельгуб, ах! — він судомно закашлявся. — Що з ними, куди вони поділися?!

Обидва поквапом спустилися мотузяною драбиною — у чаклуна, якого мучили всі мислимі й немислимі хвороби, тут-таки запаморочилась голова — і зупинилися біля входу. Чаклун розгублено огледівся й пробурмотів:

— Нічого не розумію? Куди вони могли подітися?

— Так! — Сокольник замислився. — А що коли це… Невже сюди проникла… Мармадуку, чи готові ви до бою?

— Завжди готовий, — без особливого ентузіазму озвався чаклун.

— Це добре. А я прихопив Гончаків. Можливо, тепер вони нам знадобляться… Котра година?

Мармадук витяг із кишені розкішного золотого годинника, клацнув кришкою і сповістив:

— Третя ночі.

Розділ 5

Пак Спритник деколи вголос розмовляв сам із собою, і Кукса віднедавна також придбала цю звичку.

— Звідкіля ж це могло взятися? — бурмотіла вона, повільно обходячи круглу залу з темними віконцями та якоюсь дивною тумбою в центрі. — Це з’явилося звідкись дуже здалеку…

Поверхню тумби було всіяно безліччю скелець і кружалець, але магія цього місця вже давно не діяла. Проноза вирішила, що потрапила в капище якогось давно-давно забутого бога, а тумба — олтар.

За олтарем вузький коридор-серпантин круто відходив угору. Дівчина почала сходити ним, стискаючи в руці рятувальну шпильку.

На другому поверсі Кукса вирішила, що помилилась. Там, унизу, було не капище й не олтар, а всього-на-всього щось на зразок холу, який мусив підготувати гостя до подальших чудес. Насправді капище мало б бути тут.

Навколо широкої діри тягнувся круглий майданчик із поренчатами по внутрішньому краю. По інший бік від проходу, з якого Кукса вступила на майданчик, виднілися три отвори. Із центральної діри, осяяної червоним світлом, долинав рівний гул. Проноза зробила крок до поренчат і глянула вниз.

Здавалось, що Чортів Наперсток вріс у землю своєю нижньою частиною — глибина круглої шахти, яка відкривалася внизу, була ніяк не менша за сотню ліктів. На самому дні кволо бурлила густа яскраво-червона калюжа якоїсь розжареної речовини. Від металевих стін відходили виступи, подібні до підків. Їхні нижні частини, сірі й гладенькі, нагадували графіт і були занурені в калюжу. Вкриті яскраво-червоними пухирями хвилі ніби знехотя ліниво омивали їх.

— Врата до Пекла, — вголос промовила Кукса Пляма. — Нічого дивного…

Вона ще помилувалася вогняною калюжею, а далі обійшла майданчик і зазирнула в один із отворів.

На вузькій поличці, що стирчала просто зі стіни, лежав Пак Спритник.

Першої миті Кукса подумала, що він мертвий, і скрикнула від жаху, та згодом допетрала: Спритник просто обрав, як завжди, найменш підходящий для відпочинку час.

Вона спробувала вдарити кулаками в напівпрозору плівку, натягнуту впоперек отвору. Плівка не піддавалася. Кукса хотіла всадити в неї шпильку, та викувана ковалями аксів із загартованого сталевого дерева «рятувалка» несподівано зламалася.

— От прикрість! — дівчина сердито тупнула ногою і почала підкрадатися до іншого отвору, бо виявила, що в тому місці плівка відсутня.

Кукса ступнула всередину, бормочучи: «Яка ж я розлючена! Зі страшенної купи заліза, що пішло на цей Наперсток, можна до біса зброї викувати!»

Посеред кімнати (стіни, підлога та стеля якої дійсно були виключно залізні) стояла труна з коліщатками… принаймні так Куксі здалося першої миті. У довгастої скрині були якісь розмиті обриси та прозоре віко, під яким на білосніжному простирадлі лежала древня стара.

— Інельда, — прошепотіла Проноза. — Б’юся об заклад чиєю завгодно головою — це Інельда. Місцева дурепа-відьма!

«Що місцева, то правда, — пролунав у її голові добре поставлений гучний голос. — А що дурепа — брехня».

Проноза витріщилась на скляне віко. Їй здалося, що голова старої ледь хитнулась, а повіки здригнулися, ніби та намагалась розплющити очі.

— Адже це називається телепатією? — вголос промовила Проноза. — Ти чуєш мої думки, а я твої? Як мені відчинити сусідню кімнату?