Сонячна магія - Страница 95

Над піском стирчало зламане павине перо. Воно здригнулося, піднялася голова з поплутаним чорним волоссям.

— Де Гагра?

Маг сів і махнув рукою.

— Сам подивися…

— Ми повернулися!

— Точно. Дивися, це ж моя закладка. Одного разу я заклав нею книгу, і вночі вона зникла. Неймовірно! Заклинання втягли її в книгу, й вона стала жезлом…

Ельф стривожено озирнувся.

— А де Геббі?

— Ну, він зник. Розчинився. Та ти не засмучуйся, він же був лише заклинанням. Звичайно, з найкращих, але все-таки — просто невеликий згусток магії.

Гаргантюа голосно зітхнув і вдарив кулаками по піску.

— Ельфи! — закричав він. — Пагорби, міста, гори! Де все?

— Залишилося в книзі. Та не хвилюйся ти так. Агов, старий телепню, отямся! Ти надто вжився в неї. Там усе, як було, тільки тепер без Голки, гномів і Бардо Тодола. Дорога сама собою прийде до занепаду і зруйнується.

— Геббі? — повторив Гагра з тугою.

Каштелян зітхнув.

— Звичайно, я сподівався, що станеться диво, він потрапить у справжній світ, знайде найбільш придатне для нього тіло, але…

— Ви не помилилися, — перебив інший голос.

Ельф і маг озирнулись. Схилом бархану до них повільно сходив Блюмкін.

— Незвичайна картина, — пробурмотів Каштелян. — Маленький гном, який тягне на плечах велику людину… Цікаво.

— Хо! — Гагра підскочив до Грюона й допоміг вкласти непорушне тіло на пісок. Поки ельф, щось бурмочучи, ляскав людину по щоках, Каштелян, з підозрою розглядаючи Грюона, запитав:

— Блюмкін, я хочу впевнитися остаточно: ви — гном із книги чи звичайний гном?

— Звичайний, — сказав Грюон, стомлено сідаючи на пісок. — Я теж із Цукату.

— Гаразд, тоді як ви опинилися в Зубастику?

— Я, бачите, запеклий мандрівник. А ще археолог. Тут, у пустелі, я іноді проводжу розкопки. Вашу книгу я виявив випадково. Деякі знання в галузі магії і в мене є, тому розібратися, що саме я бачу, вдалося без особливої напруги. Переді мною відкрилися неабиякі можливості — потрапити не просто в іншу країну, на інший континент… Потрапити в інший світ. Але як? Я помізкував і знайшов спосіб: роздобув срібну голку з вкрапленнями магрилу, встромив її в середину книги й за допомогою заклинання, котре мені продав один маг, проник усередину. Проте, я обачно залишив Зубастик на тому самому місці.

— Ви залишили його просто на вершині бархану?

— Звісно, ні. Бачите, в Цукаті живе моя рідна сестра. Вона швачка. Відверто кажучи, голку я взяв у неї. Звичайно, сестра намагалася відраяти мені вдаватися до такого, але коли зрозуміла, що я твердо вирішив подорожувати таким чином, погодилась опісля засипати книгу піском. Я не хотів бодай щось змінювати, адже це була магічна книга. І вона лежала в піску розгорнута, розумієте? Виходить, вона мусила залишатися на тому самому місці, в такому самому положенні, як я її знайшов…

— Ви вирушили туди, навіть не знаючи, як усе складеться?

Грюон знизав плечима.

— Я ж повернувся, чи не так? — його брови піднялися. — Звичайно, це з моєї провини Тодол знайшов Зубастика. Коли в сторінки встромилася голка, магія книги почала повільно витікати по ній, і Тодол виявив це. Але так чи інакше, ми знову тут, і пригода вдалася на славу.

Хлопець на піску поворухнувся, його повіки здригнулися.

— Вставай, — сказав Гагра.

Геб розплющив очі й побачив високе блакитне небо. По ньому повзли хмари, і крізь них…

Гебвін скрикнув, затуляючись долонею від блискучої, розжареної кулі, що висіла далеко вгорі, над хмарами.

— Що це?! — закричав він, звиваючись на піску. — Де я? Каштеляне, це ти? Що це горить у небі? Воно зараз упаде на нас!

Старий зі світлою кучерявенькою бородою та обличчям у яскравому ластовинні відповів:

— Та ні, заспокойся. Це лише сонце. Ти ще звикнеш, просто не дивися прямо на нього, можеш осліпнути.

— Де я? — розгублено повторив Геб. Намагаючись не дивитися вгору, він повільно встав. Те, що Каштелян назвав «сонцем», заливало все навколо гарячим золотим світлом. Було спекотно й задушливо.

Маг обвів Гебвіна уважним поглядом від голови до ніг.

— Так… Ну що ж, я створив настільки сильне заклинання, що воно змогло матеріалізуватися в реальному світі. Це робить мені честь. Незвичайна місцина, чи не так? Для тебе незвичайна. Гаразд, слухайте всі. Зараз ми йдемо в місто, намагаючись не привертати до себе уваги. Я не зовсім розумію, куди подівся Бардо Тодол. Тобто, не Бардо Тодол-людина, а його книга. «Зубастика» закрито, але що з «Бардо Тодолом»? Ходімо.

Гаргантюа, Грюон Блюмкін і Каштелян почали спускатися до підніжжя бархану. Геб зробив крок, зойкнув і підскочив, коли щось кольнуло його в п’яту. Він присів навпочіпки, обережно розгріб пісок і двома пальцями опустив на долоню свою знахідку.

Довга голка з потьмянілого від часу срібла з тонесенькими золотавими прожилками. Вузьке вушко на одному кінці й малесенькі, дірочки на іншому, які ледь можна було розгледіти.

Геб підніс долоню близько до очей, сподіваючись розгледіти отвори рудника, але, звичайно ж, нічого не побачив. Тоді він застромив голку в свій комір і випростався.

Супутники повільно йшли далі крізь гаряче марево, яке струменіло над барханами. Геб нерухомо стояв на вершині й дивився вдалину. Вітер тихо зашелестів піском, і це нагадало Гебвіну звук, з яким перегортають сторінку книжки.

Перед ним розстилалося місто Цукат — і нічого дивовижнішого за це місце Геб Гебвін не бачив у своєму житті. Але, з іншого боку, у своєму житті він взагалі поки не бачив майже нічого. Адже, що не кажи, а справжнє його життя почалося всього кілька хвилин тому, з голосним стукотом книги, яку закрили.