Сонячна магія - Страница 13

К оглавлению

13

— От так-так! — вигукнув ошелешений Сокольник.

Одне за одним із торбинки з’явились п’ятеро приземкуватих тіл, оброслих густим бурим волоссям. Це було щось середнє між пацюками й таксами — пащі з хижими зубами, загострені на кінцях вуха, короткі хвости й дужі криві лапи.

— Які чарівні… — замилувався граф і кинув їм хустинку Кукси.

Гончаки голосно зафоркали, збилися в купу навколо неї, обнюхали, а по тому одночасно вчепилися зубами, розірвали на клапті, повернулися та стрімко помчали геть.

— М-да, побігли… — замислено промовив Сокольник. — За запахом вони точно її знайдуть?

Мармадук і далі стогнав. Нарешті, ніби й не чуючи графа, він устав, тримаючись за поперек.

— Знайдуть, неодмінно знайдуть. І розірвуть на шмаття. Її й того хлопчиська, що так засвітив мені в голову. Що робитимемо далі, графе?

— Ну-бо, підштовхніть його… — прогарчав Сокольник, хапаючи Пака Спритника за плечі.

З допомогою чаклуна він звалив акса собі на спину; згорбився під його вагою і повільно поволік ноги до сходів, що вели нагору. Мармадук, охкаючи, голосячи, без кінця хапаючись за свою побиту голову, побрів за ним.

— Не довіряю я вашим Гончакам, — сказав граф. — Це все дурниці. Ви бачили, як те дівчисько б’ється? За традицією три дні по смерті короля страти в Літоні заборонено. Значить, акса можна буде стратити лише післязавтра. А де ховати його весь цей час? Тепер, коли Погреби зруйновано, де мені його тримати, га?

— У нашому палаці є чудові темниці… — озвався чаклун.

— Який же ви дурень, Мармадуку! — поморщився граф. — Якщо вона змогла проникнути сюди, то зможе й туди пробратися. Ні, в місті його не можна залишати.

— Куди ж ви його сховаєте?

Деякий час Сокольник ішов мовчки, розмірковуючи над цією проблемою, а потім зупинився й кинув Пака на кам’яну долівку.

— Чого стали? — запитав чаклун.

— Я стомився, треба перепочити.

Сокольник повів плечима й присів навпочіпки, розглядаючи безтурботне обличчя сонного акса.

— Ага! — вигукнув він раптом. — Придумав! Літон же недалеко від узбережжя, чи не так? А в океані недалеко від наших місць є острів Лімбо. Ось туди ми його й відішлемо.

Граф знову звалив Спритника на спину й побрів далі.

— Ну, а якщо… Той пекельний виплодок у спідниці дізнається, куди ми поділи хлопчиська, та спробує відбити його дорогою? — висловив свої міркування Мармадук.

— А ми відішлемо його під надійною охороною.

Мармадук похитав головою, зморщився, потираючи потилицю:

— Під якою охороною, графе? Після смерті короля половина стражників розбіглася. Їх не вистачає навіть на те, щоб стерегти палац. Та ще й змовники…

— Колишній начальник варти Харлик, лицар Боден Девідсон і лихвар Нілсон, — перелічив граф. — Звісно, мої шпигуни стежать за ними. Ці змовники смішні. Я ніколи не сприймав їх серйозно.

— А все одно, якщо вони нападуть на палац? Або раптом городяни збунтуються, коли ми оголосимо себе новими повелителями Літона? Ні-ні, зараз не можна полишати замок без захисту.

Те, що чаклун сказав «коли ми оголосимо себе повелителями», не сподобалося Сокольнику. Річ у тім, що вони поки ще не обговорювали, як збираються поділити владу. У кожного були свої плани…

— Як ви обридли мені! Чому ви постійно сперечаєтеся зі мною? — пробурчав граф. — Ну гаразд, гаразд, я ще подумаю, як розв’язати цю проблему! Поки що треба дістатися до палацу.

Вони йшли та йшли далі, аж поки попереду замаячіли кам’яні сходи, якими можна було зійти на поверхню. Тіні, що вкривали підземне місто, потроху блідли. Починався світанок.

Частина друга
На яскравому сонці

Розділ 1

Як завжди, з настанням ранку магія Пані-Місяць слабшала. Круглий, рожевощокий Князь-Сонце, що добре виспався за ніч, з’явився над обрієм, глянув на місто Літон і побачив, що за ніч той досить відчутно змінився. На околиці тепер зіяло величезне провалля. Городяни, розбуджені грюкотом і надсадним виттям Наперстка, що злітав, потихеньку вибиралися на вулиці й терли очі, силкуючись зрозуміти, що сталося. Найбільш тямущі відразу ж поверталися назад і починали поквапливо пакуватися в дорогу…

Проноза ще не цілком прийшла до тями, коли виявила, що її голова лежить на чиїхось колінах. Очі самі собою широко розплющилися, й вона побачила обличчя Бобрика, що схилилося над нею. Кукса рвучко сіла, не звертаючи уваги на легке запамороченння, повернулася до злодійчука. Деякий час вони розглядали одне одного, аж поки Бобрик не потупився.

— Ти того… — почала Кукса й затнулася. — Навіщо поліз за мною?

Бобрик хрипко зітхнув.

— Мабуть, я в тебе закохався, — констатував він і витер рукавом носа. — Знайшов у кого…

— Що значить «знайшов у кого»? — обурилась Кукса.

— Ти ж акса… Та ще й фіглярка. Сіли у свій фургон — і нема вас…

— Авжеж, а як же інакше? — здивувалась вона. — А тому спробуй це перебороти. З досвіду знаю, це до дідька складно, та моє серце належить іншому… — з цими словами Проноза рішуче встала й огледілась.

Вони були на тій самій кам’яній полиці, з якої починалась мандрівка до Погребів. Крісло, що закинуло їх сюди, лежало під стіною, перевернуте. Тепер тут стало значно світліше: нагорі зіяла величезна діра, крізь яку проникало розріджене вранішнє світло, що забарвило дахи підземного міста в рожеві тони. Акса підійшла до краю полиці.

13