Сонячна магія - Страница 14

— Я, коли ще ззовні був, то почув, як ти назвала чаклуна «Синім», — згадав хлопчисько. — Чому?

Кукса знизала плечима.

— Усі чаклуни та чаклунки поділяються на різні типи. Ця ваша Інельда була Лілова, тому що черпала свою силу в Пані-Місяця…. — Проноза раптом ляпнула долонею собі по потилиці. — По-моєму, її магія застрягла в моїй голові… Я спершу не второпала, а потім розібралася — Мармадук-бо насправді Синій. Його чари пов’язані з вологою, туманом…

— Як пов’язані? — здивувався Бобрик. — Що це значить?

— Звідкіля я знаю? Просто так нас навчали в школі.

— А! — сказав хлопчисько з погано прихованими заздрощами. — А я зроду в школі не вчився. Ото ще, нащо вона потрібна? Мене й кликали туди, просили, йди, мовляв, Бобре, до нас, у школу, будеш там учитися, та я їм казав… На біса, казав, мені ваша школа? Не потрібна мені… — він закліпав і змовк під глузливим поглядом акси, хвильку помовчав, а потім вигукнув, ніби згадав щось нове: — А Жовтий? Адже ж був ще такий чаклун — Жовтий! Страх який знаменитий. Та про нього останнім часом чогось не чути…

— Атож, був такий, — погодилась Проноза. — Він і зараз є…

Несподівано її сердечко похололо, й вона по-новому глянула на провалля у стелі печери.

— Наперсток! — ахнула Кукса. — Він полетів! А як же Спритник?

— Теж полетів, — озвався Бобрик. — А тебе тут покинув.

— Це в тебе ревнощі, — Кукса почала поквапливо витягати пружинний шнур, який досі ще висів на тому самому місці, де вона його лишила. — А я впевнена, що граф устиг витягти його звідти. Спритник дуже потрібен Сокольникові — тільки ось ніяк не второпаю, навіщо. Ходімо шукати графа.

Бобрик не здавався:

— Він, напевно, давно в палаці. Там його не дістанеш.

Кукса, що саме обмотувала шнур навколо талії, завмерла з піднятою рукою, по тому озирнулася на хлопчиська і з невблаганністю гірської лавини, що набирає сили, заявила:

— Я дістануся до нього, де б він не був!

Із-за повороту кам’яного карниза долинули оскаженіле дзявкання й тупіт. Далі звідти вискочили п’ятеро приземкуватих псів.

— Стережися! — заволав Бобрик. Перше зі створінь, які вже нападали, відштовхнулося короткими кривими лапами, стрімко стрибнуло на Пронозу.

Вона, як завше, зреагувала миттєво — присіла, й гончак пролетів над її головою і зник за краєм карниза. «У-у-у-уй!!!» — луною розкотилося над підземним містом розчароване виття. Не звертаючи жодної уваги на Бобрика, четверо інших тварюк сновигали навколо Кукси, яка виставила перед собою передостанню «рятувалку».

* * *

По смерті старого короля міський кат, загальний улюбленець, веселун на ймення Бурун Тавот зник невідомо куди. Але таке велике місто, як Літон, просто не могло обійтися без ката, й на цю посаду Мармадук тимчасово призначив єдиного родича Буруна, його племінника, якого кликали Заклад Тавот. Навіть Мармадук, який відзначався непрактичністю, навряд чи зміг би знайти більш невдалу кандидатуру.

Є люди, що бояться змій, є такі, що не терплять павуків, або, приміром, як маленькі діти, лякаються темряви. Тавот страждав від рідкісної хвороби, що називалася гострофобія: його лякав будь-який гострий, колючий предмет — усе, що могло різати. А ще він не зносив вигляду будь-якої рідини червоного кольору. Бідолаха навіть не пив червоного вина. Поки що Тавоту не доводилося виконувати своїх безпосередніх обов’язків, і він страшенно радів з того.

Новий міський кат прокинувся від голосного стукоту у двері. Він солодко потягнувся, виповз із-під ковдри, взув капці й заляпав ними до дверей. Палацовий служка, що стояв надворі, заторохтів йому в обличчя:

— Звелено прибути до камер якомога швидше… — і втік.

— Що ж це таке?.. — невдоволено забурмотів Тавот. — Зранку метушня!

Він поквапливо накинув халат і вискочив з кімнати, відведеної йому в палацових покоях. Щоб дістатися до камер, слід було подолати п’ять вузьких сходових маршів для службового користування й проминути два пости вартових. Коли варта зачула кроки нового ката, вона витяглася струнко й завмерла, витріщаючи очі. Серед палацових службовців Тавота вважали ще більшим негідником, ніж навіть Сокольника. Хоча, звичайно, кат мав куди менший вплив. З вигляду це був щиросердний черевань, ще досить молодий. Розмовляв він з усіма завжди чемно й не скупився на посмішки. Однак за спиною міг влаштувати таку капость, що, бувало, всі без жодних коментарів тільки головами похитають (якщо, звичайно, ще залишалося чим хитати).

Під сходами тягнувся кам’яний коридор. Ляпаючи задниками капців по п’ятах, Тавот промчав його й біля ґрат однієї з камер побачив стражника-тюремника з графом Сокольником.

У графа був дивний вигляд. Всі звикли до того, що він завжди хизувався модним вбранням, був ретельно зачесаний, пудрив обличчя… Та нині бідолаха нагадував опудало — одяг подертий, волосся скуйовджене, обличчя подряпане, а під оком синець.

— Дивися сюди! — заклопотано заговорив Сокольник при появі ката. — Бачиш це?

Тавот глянув. У камері біля стіни спав якийсь хлопчисько.

— Бачу, — кивнув кат-невдаха, заздалегідь холодіючи від жаху. — Начебто, це акс…

— Так, це акс! — гаркнув Сокольник, пронизуючи Тавота поглядом. На думку графа, новий кат був навіть гірший за чаклуна Мармадука — зовсім жалюгідна, дрібна особа.

— Саме він отруїв нашого улюбленого короля, зрозумів? Ти повинен простежити за тим, щоб упорядкували й пофарбували ешафот. А за два дні відрубаєш йому голову. Що з тобою, тобі зле?