Сонячна магія - Страница 17

— Дивися, дивись… — хлопчисько вказав на запряжений парою чорних коней фургон, що також їхав геть від палацу. — Це ж чаклун там сидить!

Справді, на облучку сидів Мармадук, якого навіть здалека легко було впізнати по строкатій, немов у клоуна, одежі.

— А добряче я йому тоді каменюкою засвітив, — похвалився Бобрик. — Бац!

— Куди це він зібрався? — пробурмотіла Проноза, не слухаючи його. — І хто там ще їде в його фургоні?

Але віконця фургона були зсередини затулені чорними фіранками, які не давали змоги розгледіти пасажирів.

Вони провели фургон поглядом і рушили далі, до вузьких воріт у кам’яній стіні задньої частини палацу. Біля воріт чергували двоє стражників, а по обидва боки вздовж стіни були густі зарості ожини.

— Будемо битися? — діловито запропонував Бобрик. — Я візьму камінь…

Кукса похитала головою.

— А якщо вони здіймуть галас? Побити ми їх поб’ємо, але можуть прибігти інші, а я зараз не в найкращій формі. Ні, краще зробимо інакше.

Вона потягла Бобрика за комір. На такій відстані, з якої стражники не могли їх побачили, вони швидко перебігли відкритий простір і пірнули в ожинові зарості. Сонце вже стояло високо, у кущах було задушливо, голосно дзижчали бджоли. Проноза наблизилась до самої стіни, змотала з пояса пружинний шнур, гарненько прицілилася та кинула «кішку». Один із гаків зачепився, Проноза, як завше, посмикала, щоб перевірити міцність.

— Ну гаразд, — кинула вона. — Ти поки побудь тут…

Бобрик ображено насупився.

— Знову ти за своє? Я чоловік і не можу відпустити тебе у вороже лігвисько саму. Взагалі я мушу лізти першим.

— Дівчатам слід поступатися, — тупнула ногою Кукса. — Та й навіщо ти мені там потрібен? Я сама тихо проберуся, а з тобою…

— Я теж тихо проберуся! — обурено закричав хлопчисько, так що навіть зграйка бджіл здійнялася в повітря, налякана його лементом. — Я ж спритний, я ж…

— Тільки не кричи! Стражники зараз прибіжать. Добре, не хочеш залишатися, ходімо разом. Але я перша, зрозумів? А інакше взагалі з собою не візьму!

Набурмосений Бобрик якусь мить обмірковував сказане.

— Хай уже буде по-твоєму, — нарешті знехотя озвався він, — пропускаю тебе вперед. Але ти нічого такого не думай, це я просто з ввічливості, тому що звик до жіноцтва ставитися з повагою.

— А я нічого й не думаю, — Проноза схопилася за шнур і, спритно перебираючи руками, почала швидко лізти вгору.

По інший бік стояло кілька возів із сіном. Поруч — стайня з розчиненими ворітьми. Всередині хтось ходив, іноді звідти долинало іржання.

Кукса з Бобриком перебігли подвір’я і опинилися біля відчинених дверей, з яких смачно пахло. Бобрик голосно втягнув носом повітря й проковтнув слину.

— Млинці… — замріяно простогнав бідолаха. — 3 яблуками… А ще… Зараз… Ще пиріжки з м’ясом, варені яйця, фруктовий салат і перловка… Тьху, перловка!

— А я люблю, — зітхнула Проноза. — Добре, не відволікайся. Ходімо.

Вони вступили до широкого коридору, по один бік якого було кілька дверей. Найближчі були відчинені. Кукса пройшла вздовж стіни, обережно зазирнула туди й побачила кухню. Там кілька кухарчуків, стоячи спиною до дверей, під орудою дебелого кухаря щось нарізували, чистили та фарширували. Поряд на плиті шкварчали пательні та булькав суп у великій каструлі. Приміщення повнилося парою, постаті в білих фартухах ледве мріли в ній.

— Давай! — прошепотіла Кукса й навшпиньки рушила далі. У кінці коридору донизу вели кам’яні сходи.

— Спускаймося.

Проноза не почула відповіді, озирнулася й не побачила Бобрика. Він зник.

* * *

На далекій околиці Літона, там, де починався шлях до океанського узбережжя та портового Улову, розкинувся великий ринок. Тут купували та продавали різний крам не лише городяни, сюди з’їздилася безліч купців із інших місць. Придбати на ринку можна було що завгодно — починаючи від зброї та закінчуючи різними засобами пересування на кшталт возів і візків. Ятки й крамниці тяглися довгими рядами, але не врізнобій. Продавці подібного краму намагалися триматися разом, щоб збивати одне одному ціну та переманювати покупців. Тому тут були Зброярський, Гончарний, Мисливський, Винний і навіть Сміттєвий ряди, де лахмітники й не надто щасливі лихварі торгували всілякою нікчемною мізерією — старим одягом, побитим посудом і дірками від бубликів.

Того ранку, коли Мармадуків фургон із жабуром і сонним Паком Спритником виїхав із задніх воріт королівського палацу, до ринку пішки наближалися два чоловіки. Це були бунтівники, що збиралися скинути графа з чаклуном, — начальник палацової варти Жур Харлик і переможець безлічі турнірів, убивця дюжини драконів і рятівник одинадцяти принцес, славетний лицар Боден Девідсон. Лицар, високий чоловік із товстими, як стовбури дерев, руками, повільно й важко переставляв ноги в дорожній куряві. Рухливіший Жур то виривався вперед, те повертався й іноді починав схвильовано бігати навколо Девідсона.

— Ви б поквапилися! — нарешті мовив він, коли попереду вже завиднілись ринкові ятки. — Нілсон, певне, давно чекає.

Напередодні вночі, по нараді в домі лихваря, бунтівники розійшлися спати, однак домовилися зустрітись вранці просто на ринку. Нілсон мусив прийти раніше й вибрати для лицаря обладунки, в яких той збирався битися з графом Сокольником.

Девідсон розтулив був рота, збираючись відповісти, зробив кілька кроків — і знову стулив, так нічого й не сказавши. Як і жабурові Топу, слова давалися йому важко, бідолаха взагалі волів не розмовляти, а просто бити по головах мечем чи хоча б списом.