Сонячна магія - Страница 18


К оглавлению

18

Сонце ставало дедалі яскравіше, здійнята важкими чобітьми лицаря пилюка муляла очі.

— Хух, прийшли нарешті, — мовив Жур, коли змовники нарешті дісталися до крайніх яток. Він витер чоло долонею та озирнувся. — Так, і куди нам тепер?

Голова Бодена Девідсона повільно повернулася і ледь опустилась. Боден глянув на Харлика й поволі зморщив чоло.

— Куди-и? — промовив лицар низьким голосом. — Я не зна-аю… — у розмові він завжди розтягував звуки, що давало зайвий час, аби обміркувати наступне слово.

— Ну як же, любий мій? Якщо Нілсон купує зброю, то нам потрібно в… — Харлик, який давно втратив надію, що в лицаря будь-коли розів’ється кмітливість, багатозначно замовк.

Але Девідсон теж мовчав і лише тупо дивився в перенісся Жура.

— Об-ла-дун-ки… — по складах повторив той. — Зброя, це що?

— Що? — здивовано повторив Боден Девідсон. — Зброя? А-а-а… — він ляснув по своїх плечах, приклав долоні до грудей, а по тому почав поплескувати себе по голові, ніби зображаючи напліччя, нагрудник і шолом… — Такі, а-а-а… штуки…

— Атож, атож, такі штуки, — Харлик нетерпляче підскочив, знизу вгору намагаючись зазирнути в позбавлені й тіні думки ясні очі лицаря. — Штуки, що…

— Які-і… — тягнув Девідсон, не відриваючи долоні від чола.

— От-от, штуки, що…

— А-а-а… — широке червоне обличчя Бодена спотворилося від напруги. — Яа-ак залізна одежа-а?

— Ну так, так, так! — закричав Жур. — До деякої міри ми це так і можемо назвати — залізним одягом. Але зараз не це важливо. Нам треба йти в…

Боден опустив руки і з радісною посмішкою дитини, що нарешті впоралася зі складним завданням, вигукнув:

— Одежний ряд!

— Хух… — видихнув Жур. Він стомлено зсутулився й почав у тузі колупати землю носком чобота. — Ні, любий мій. Обладунки — це не стільки одяг, скільки захисна зброя. Вони продаються в Зброярському ряду.

— Не-евже… — протягнув Девідсон і здивовано розвів руками. — Ну, ти подума-ай…

— Ну гаразд, годі, ходімо вже, — Харлик роздратовано підштовхнув лицаря вперед.

Між ятками товклося безліч люду. Боден Девідсон, не звертаючи ні на кого анінайменшої уваги, розмірено тупотів уперед. На лотках лежали щити, мечі, списи, кийки, ножі та луки. Цілі вітрини було віддано під заморські арбалети й самостріли, на спеціальних підпірках висіли обладунки. Боден повільно крутив головою зліва направо, й очі його похмуро поблискували, коли він розглядав зброю. Жур прилаштувався позаду, даючи лицарю змогу розштовхувати натовп могутніми грудьми, й теж роззирався навсібіч, але не на крам, а на покупців, намагаючись вгледіти лихваря. Якийсь злодійчук підкрався ззаду та простяг руку до чималої кишені лицаря, однак тут Боден зреагував миттєво: однією рукою схопив хирлявого хлопчака за шию, підняв і заніс над його головою могутнього кулака.

— А-а-а… прибити його? — поспитав він, неквапом повертаючись до Харлика. Злодійчук у його руці несамовито витріщав очі та безгучно роззявляв рота, мов риба на піску, не в змозі ані дихнути, ані писнути.

— Відпустіть його, відпустіть… — наказав Жур, озираючись на натовп. — Він же дитина ще.

— Ну то й що?

— Прибережіть жорстокість для графа.

— А-а-а, ну добре… — Боден щосили відкинув злодія, і той з голосним брязкотом гепнувся на купу щитів.

Вельможі рушили далі. Їм довелося обійти весь Зброярський ряд. Стомлені лицарі зупинилися в самім його кінці.

— У чому річ? — дивувався Жур. — Де ж лихвар?

— Одежний ря-ад? — з надією запитав лицар. — Тут немає… Значить там?

Харлик підняв палець, змушуючи Бодена замовкнути. Йому здалося, що серед гудіння сотень голосів вдалося вловити дещо знайоме.

— Стривайте-но… Так… Ага, йдіть за мною! — з цими словами Жур кинувся далі.

Вони потрапили до найбільш зневаженого серед торговців Сміттєвого ряду. Тут навіть не було яток — продавці розкладали свій крам просто на землі. Харлик з Девідсоном побачили огрядну постать лихваря, одягненого в сіру хламиду з грубої ряднини, босого та підперезаного розкошланою мотузкою.

— Що ж це таке? — верещав Нілсон, простягаючи худому продавцеві руку, в якій було затиснуто кілька мідних монет. — Посоромився б такої жадібності! Це ж нікуди не годиться, ти просто зобов’язаний поступитися мені ще двома мідяками! Треба ж совість мати, як же так? Ні, все-таки звідки в тебе така жадібність, щоб вимагати стільки за ці нікчемні уламки обладунків!

Продавець співчутливо кивав, запопадливо посміхався, закочував очі, немовби бажаючи сказати, що він цілком згоден із усіма аргументами Нілсона й сам не розуміє, який скнара здатен вимагати настільки велику плату за такий нікчемний товар — і весь це час намагався скорченими пальцями видряпати монети з руки лихваря.

Нілсон почув тяжкі кроки лицаря, озирнувся і відразу розтис пальці.

— Чудова криця! — плаксиво вигукнув він, другою рукою відпихаючи від себе продавця. А той заволодів нарешті грішми і поквапився відскочити подалі та мерщій сховати монети в свою калитку. — Мені довелося обійти півринку! Сам Князь… — вказівним пальцем він багатозначно тицьнув угору, на сонце, що яскраво світило в безхмарному небі, — сам Князь, кажу, вважав би за честь убратися в таку броню! Погляньте лишень! — він зробив крок убік, щоб вельможі могли помилуватися купою чогось жовто-рудого, зваленого на землі поруч з іншим крамом худого продавця.

18