— Ось вони… — проводир снігових людей вказав на закриті покришками великі плетені кошики обабіч возів. — У моєму загоні два десятки сніжняків. Усі — хлопці з твердими крижаними м’язами, що пройшли вогонь і воду. Озброєні до зубів. Що ще потрібно тому, хто хоче забезпечити собі надійний захист?
— А ще потрібно, щоб із нас запросили не надто багато, — відгукнувся Мармадук. — Скільки ви хочете?
Амор Купадор суворо посміхнувся і схрестив руки на грудях.
— А це… — мовив він, — залежить від того, хто ваші вороги, від того, які саме небезпеки чигатимуть на нас у дорозі, й від того, наскільки ця дорога далека.
Чаклун повернувся обличчям до Амора і прямо глянув йому в очі:
— Так, просто розважальна прогулянка. Круїз до острова Лімбо й назад, усього днів на два. Ну а вороги… Ой, не смішіть мене, які там вороги? Адже ваших крижаних хлопців не налякає восьмирічне дівчисько?
Коли запряжений парою чорних коней фургон і два вози, в яких розмістилися снігові люди, полишали ринок з одного боку, з іншого до нього швидким кроком наближалися Кукса Пляма з Бобриком. Вони зупинились, оглядаючи залиті сонячним світлом ряди яток і галасливу юрбу навколо.
— Он бачиш, там залишають свої візки покупці, — хлопчисько вказав на зелену луку поруч із ринком. — І ніякого фургона там нема. Виходить, вони вже поїхали. Але пішки ми їх не наздоженемо…
Кукса ще раз зміряла ринок поглядом.
— Так, вони, напевно, вже поїхали до Улову. Я знаю, де цей Улов, ми там якось показували виставу.
— Ви ж фіглярі, так? Цей Спритник, ти й той ваш дід?
Кукса виправила:
— Не дід, а Старий Бодар. Насправді, він рідний дідусь Спритника, а я так… годованка.
— І де він зараз?
— Чекає з фургоном на іншому кінці міста, — Проноза й далі в безнадії розглядала ринок.
— То чого ж ти в нього допомоги не попросиш?
Вона похитала головою.
— Ну то вже ні! Бодар із самого початку запропонував допомогти, але я тоді відмовилася. А тепер мені гордість не дозволяє. Сама впораюся… Тобто ми з тобою самі впораємося. Ось, знайшла, ходімо…
— Куди, куди? — здивувався Бобрик, коли вона швидко рушила до одного з рядів. — Що ти там знайшла?
Проноза крокувала, не оглядаючись.
— Ти ж сам сказав, що пішки не наздоженемо, — через плече недбало кинула вона. — Виходить, треба придбати надійний транспортний засіб.
— Що придбати?
— Ну, купити щось, на чому можна їхати. А надійне — це таке, щоб не розвалилося дорогою. Ондечки Каретний ряд. Чи він називається Фургонним?
— Насправді це називається Рядом возів, — виправив Бобрик, — тому що в нас тут не на каретах і не на фургонах, у нас люд здебільшого на возах їздить. Карети ж дорогі, та й фургони не дешевші. На них тільки багатії катаються, а їм майстри спеціально на замовлення роблять… Слухай, а гроші в тебе є?
— Є трохи. Має вистачити.
Виявилося, що все-таки не вистачить, тому що, збираючись купувати віз, Кукса якось забула, що до нього потрібен ще й кінь. Але коні до возів безкоштовно не додавалися, за них потрібно було платити окремо.
Вони обійшли весь ряд, повернулися назад до його початку і знову пройшли до кінця, але нічого придатного не знайшли. Найжалюгідніший віз коштував стільки, що в Кукси залишалася всього якась монета чи дві, а цього не те що на коня, навіть на стару шкапу з облізлим хвостом, уже не вистачало.
— Давай, може, все-таки підемо до цього твого Бодаря? — несміливо запропонував Бобрик, коли вони вдруге зупинилися в кінці ряду. — У нього грошей візьмемо? Чи поїдемо на вашому фургоні?
— Та що ти верзеш! Поки ми через усе місто пройдемо, поки потім назад доїдемо, скільки часу мине? І ще не забувай, я ж не всіх гончаків повбивала, двоє залишилося. Зараз вони, напевно, втратили наш слід, але якщо знову почнемо сновигати туди-сюди, можуть і знайти.
Бобрика пересмикнуло, коли він згадав злісних, схожих на великих пацюків тварин, і тут його увагу привернула тиха музика, що лунала зовсім поряд. Хлопець озирнувся — неподалік стояв невеличкий фургон, до якого вони раніше навіть не підходили, адже в будь-якому разі він мусив коштувати більше за віз із конем.
Кукса помітила, що хлопчисько повернув голову, і простежила за його поглядом. Біля фургона сидів, підгорнувши під себе ноги, дуже смаглявий чоловік у самих трусах. Точніше, замість трусів його стегна було обмотано білим рушником, а ще один рушник, згорнутий у вигляді чалми, вкривав голову. Чоловік тримав у руках тонку сопілочку й тихо награвав. Трава перед його колінами сама собою ворушилася, ходила хвилями.
— Це хто такий? — прошепотів хлопчисько.
— Не знаю, — пробурмотіла Проноза. — Якийсь дивак.
— Ич, як цікаво він убраний, — зауважив Бобрик.
Іноземець тим часом перестав грати (трава перед ним завмерла), поклав сопілочку та кивнув їм, підкликаючи до себе. Обоє, мов по команді, наблизилися, й Бобрик при цьому не переставав із цікавістю розглядати незвичайного чоловіка. Куксу ж цікавив фургон.
Фургон, як стало видно зблизька, був дуже старий, але ретельно полагоджений, весь в акуратних латках.
— Дядьку, ми тут не можемо вирішити, хто ти такий? — серйозно звернувся до іноземця Бобрик. — Начебто й не дризг, і не сельгуб, і не жабур, звичайна людина. А вдягнений якось не по-нашенськи…
— Не по-нашому, — виправила Проноза.
— Я — Факір, — ще серйозніше за Бобрика озвався власник фургона.