— Невже? — Бобрик був вражений жодного разу досі не чутим словом. — Справді? А це що означає?
— Це означає, що я з Факирії. Так називається моя батьківщина. Що ви шукаєте, діти?
Кукса вже встигла добре розгледіти фургон і навіть зазирнути під нього.
— Він, звичайно, дитина, а я ні, — недбало кинула вона.
— Тю! — сказав Факір, виражаючи, видимо, таким дивним словом свій подив. — Тоді хто ти така?
— Я не дитина, я акса.
— І я не дитина, — хлопчисько випнув груди й хрипко додав: — Дозвольте представитися — Бобер. Бобер Літонський.
— Овва! — Факір, здається, нічого не зрозумів. — Та що ви кажете? Отож-бо й дивлюся — начебто, дівчинка з хлопчиком. А потім пригледівся: аж ні. Це ж акса та Бобер Літонський!
Тут Пронозі здалося, що з них глузують. Вона уважніше глянула на Факіра — ні, начебто, цілком серйозний…
— Що ви шукаєте на цьому ринку? — не вгавав він.
— Ось, хотіли б придбати надійний транспортний засіб, — вагомо повторив Бобрик «мудрі» Куксині слова.
— І чого ж не придбали?
— Та ніяк не можемо прицінитися…
— А навіщо вам віз?
Кукса зітхнула.
— Розумієте, у нас друга лихо спіткало й нам терміново потрібно до міста Улова.
Факір глянув Куксі у вічі, кивнув і підвівся. Виявилося, що він дуже довгий і дуже худий. Руки й ноги були як ціпки.
— Ой, дядьку! — вигукнув Бобрик. — Та ти ще худіший за мене, як днів зо два не поїм!
Проноза штовхнула його ліктем у бік.
— Ми, факіри, всі такі, — чоловік, схоже, не образився. — Коротше кажучи, діти, я ось що зрозумів. Вам грошей бракує, а їхати дуже треба, так?
Обоє з готовністю закивали.
— То купіть мій фургон, — провадив Факір.
— Тю! — Бобрик, якому дуже сподобалася пропозиція Факіра, тільки сплюнув. — Я думав, ти щас…
— Не щас, а зараз, — виправила Проноза.
— Ну, хай буде зараз… Що ти запропонуєш нас підвезти. А ти такий, як і всі вони… — Бобрик махнув рукою в бік ринку й продавців. — Як же ми твій фургон купимо, якщо в нас і на віз не вистачає?
Проноза знизала плечима.
— Годі, що з ним говорити? Ми й так забагато часу тут витратили. Ходімо, пошукаємо ще, може, хтось їде звідси до Улову…
Обоє відвернулися від Факіра, та він гукнув услід:
— Мій фургон коштує три срібні монети!
Як по команді, Кукса з Бобриком розвернулися до нього.
— Всього три монети? — Проноза зняла з пояса гаманець, розв’язала і зазирнула всередину. — А в мене цілих шість!
— Але за найгірший віз у нас просили п’ять! — недовірливо скрикнув Бобрик. — Тю! Дядьку, а чи немає тут якого підступу?
Факір посміхнувся й підняв завісу зі строкатої матерії — дві такі завіси закривали задню та передню частини фургона.
— Ось, дивіться самі. Він, звичайно, старенький, але ще цілком на ходу. Колеса змазані, все прибито й пришито, тож коли навіть піде дощ, усередину вода не потрапить. На цьому фургоні я подолав дві пустелі, плавав на кораблі через океан, їздив гірськими дорогами. Мені він добре послужив, а тепер прислужиться й вам.
— А чого це ти раптом вирішив його нам продати, та ще й так дешево? — недовірливо допитувався Бобрик. — Тобі він що, вже не потрібен?
Факір відпустив завісу й присів перед хлопчиськом навпочіпки.
— Розумієш, я не люблю звикати до речей, — серйозно відповів він. — Бачиш, у мене майже нічого нема? Хоча я міг би бути дуже багатим, володіти безліччю речей, але мені нецікаво. Я хочу бути вільним. Останнім часом я відчуваю, що надто звик до цього фургона. З моїми скромними потребами трьох монет саме вистачить, щоб повернутися додому без будь-якої поклажі. Та й крім того, в мене буде для вас завдання…
— А кінь? — подала голос не менше за Бобрика здивована Проноза. — Коня в тебе немає?
Факір знову посміхнувся, випростався й раптом голосно, переливчасто свиснув.
З-поза фургона почувся шелест, який швидко наближався, й уже наступної миті Кукса відскочила, а Бобрик не встояв на ногах і перекинувся горілиць.
Просто на них вискочив величезний птах, здавалося, суцільно складений із довгих цибатих ніг і ще довшої, гнучкої, схожої на змію шиї. Між ногами та шиєю був тулуб — ніби великий клубок пір’я — а на кінці шиї сиділа маленька голова з коротким широким дзьобом і витрішкуватими жовтогарячими очима.
— Це хто?! — пискнула ошелешена Проноза, визираючи з-за фургона.
Диво-птах зупинився біля Факіра й голосно курликнув. На голові в нього був рудий чубчик з пір’я, а коли він кліпнув, стало видно, що повіки прикрашені довгими та густими віями.
— Взагалі, ці птахи називаються страусами, — пояснив Факір, — раніше вони жили у Факирії та на її околицях. Ну а це — їздовий страус на ймення Бій.
Бобрик повільно підвівся і з роззявленим ротом обійшов навколо страуса.
— Щоб я луснув… — пробурмотів він, обережно простягаючи руку, щоб доторкнутися до пір’я Боя. Страус зігнув шию і своїми витрішкуватими очима спостерігав за хлопцем. — У нього що, крил нема, самі ноги?
— Крила теж є, але зовсім маленькі, — пояснив Факір. — Літати він не вміє, зате дужий, витривалий і бігає швидко.
Кукса вже засоромилася свого переляку, тому вийшла з-за фургона й собі запитала:
— Їздовий? То його що, можна запрягати, як коня?
— Ну звісно, — підтвердив Факір. — Звичайний страус, належить до виду безкрилевих двопалоніжних птахів. Але Бой походить із украй рідкісного підвиду страусів вогненногребінцевих.