— А ось ми зараз перевіримо, яка ти нежадібна… — Бобрик замахав руками, підкликаючи офіціанта, і, коли той підійшов, позичив у нього олівець із клаптиком паперу, на якому старанно вивів «Вашому столу від нашого столу».
— Що п’ють он ті гноми? — запитав він. — Ель, кажеш? Значить, візьми пляшку елю, причепи до неї цю записку й постав їм на стіл. Так, і включи в наш рахунок.
І він показав Пронозі язика.
Бобрик усе вірно розрахував. За хвилину офіціант поставив на їхній стіл нову пляшку з молоком, до горлечка якої було приліплено клаптик паперу з написом «А це — навпаки».
— А! — сказав Бобрик, хапаючи подарунок. — Незручно відмовлятися! Ти, напевне, більше не питимеш? Бо раптом живіт заболить. А я, мабуть, ще сьорбну… — він наповнив свою склянку, повернувся до сусіднього столика і проголосив:
— За здоров’я всіх, хто на зріст як горщик!
Не звертаючи уваги на напружену тишу, яка запанувала по тому за сусіднім столиком, Бобрик випив молоко, і над його верхньою губою залишилися білі вуса.
Той гном, що замовляв пісню, хрипким баском спитав:
— Ти на що натякаєш?
Він зліз зі стільця, прошкандибав до них і звернувся до Кукси:
— Можна?
— Давай, — дозволила вона.
Гном сів поруч.
— У тості твого приятеля був якийсь натяк? — гном пильно глянув їй у вічі.
Бобрик накивав на нього пальцем:
— Ніякого натяку, приятелю.
— Невже? — гном підозріло оглянув їх. — А чому ви сидите тут самі, без дорослих?
— А ви чому сидите без дорослих? — не здавався хлопчисько, та Проноза під столом штовхнула його ногою.
— А ми й самі дорослі, — на цей раз гном уже не образився.
— А я акса, — нарешті Проноза вирішила, що настав час відрекомендуватися.
— Ну, тоді зрозуміло. Мене звуть Здорованем. Пересідайте до нас, — запропонував гном.
— А що? — зрадів Бобрик. — З-за нашого столу — за ваш стіл!
Цей жарт викликав вибух реготу в Здорованя та шістьох його друзів. Кукса трохи поморщилася і відмовилась.
— Дякую, але нам дуже рано вставати.
— Шкода, — щиро засмутився Здоровань і почав злазити з високого стільця. — Ну, вибачте. Ми тут відпочиваємо перед відплиттям.
— Яким відплиттям? — в один голос запитали Кукса й Бобрик.
Перед дверима ратуші чергувало троє стражів порядку в одностроях зі сріблястої тканини зі знаками у вигляді луски, що робила їх схожими на окунів з ногами й руками. У місті стражів порядку, до речі, так і називали — окуні. Вони були озброєні короткими важкими піками, на шиї носили шнурки зі свистками.
Багатий одяг вечірнього гостя викликав у них пошану, тому старший окунь відкашлявся, перш ніж запитати:
— Чого бажаєте?
— Бажаю поговорити з мером, — гордовито відповів чаклун, — у терміновій справі, в надзвичайно терміновій.
Окунь підозріло його оглянув і пробурчав:
— Що це за термінова справа, коли вже північ незабаром? Приходьте завтра.
— Справа стосується друїдів Лімбо. Друїдів, ти чуєш, що я кажу? І якщо мер довідається, що ви не дозволили мені повідомити йому про надзвичайно важливі речі, як гадаєте, скільки після цього ви ще залишитеся на такій роботі, скільки? — Мармадук поманив стража порядку пальцем, і коли той нахилився до нього, тихо й вагомо додав: — Небезпека загрожує всьому, всьому містові!
Окунь наморщив чоло, поворушив бровами й нарешті зважився:
— Гаразд, ідіть за мною.
Вони проминули хол із високою стелею та колонами, прикрашеними орнаментом у вигляді риб, зійшли широкими мармуровими сходами і зупинилися перед масивними дверима. Біля них чергували ще двоє стражів порядку з піками напереваги. Старший окунь звернувся до чаклуна:
— Почекайте тут.
Він постукав, відчинив двері й зазирнув усередину. З кімнати почулися здавлені, як здалося Мармадуку, злякані вигуки. Окунь зник усередині й причинив за собою двері. Мармадук чекав, а стражі порядку свердлили його недобрими поглядами. Нарешті двері відчинилися, окунь вистромив голову в коридор і запросив:
— Заходьте.
Чаклун побачив просторий кабінет з безліччю шаф уздовж стін та великим письмовим столом темного дерева. Стіл весь був завалений паперами, ще там стояв чорнильний набір і кілька брудних чашок із блюдечками.
Із-за столу обережно визирав чоловічок, який здався чаклунові невисоким і товстеньким. Він був нібито схожий на начальника порту, тільки мав кругле й червоне обличчя.
— Ви хто? — писнув Паллад Уловський.
Старший окунь зупинився біля столу й пограв своїм списом. Вигляд при цьому мав дуже багатозначний, демонструючи, що він напоготові й не дозволить заподіяти улюбленому меру ніякої шкоди.
— Мармадук Синій, — уже вкотре за сьогодні відрекомендувався чаклун. — Так, Синій. Придворний маг міста-держави Літона. До нас потрапили надзвичайно важливі відомості, тому я поспішаю донести їх до вашого, е…
— Що, аж із самого Літона? — мер, здається, вже трохи оговтався від переляку й вийшов із-за столу. Стало видно, що він справді маленький і товстенький. — А які такі відомості ви хочете донести?
— О, я приніс вам страшну, страшну звістку! — у своїй звичній манері вигукнув Мармадук і тільки тепер помітив, що передав куті меду — мер присів з переляку, рожеві щічки його затрусилися. — Хоча, може, й не дуже страшну, — спробував сам себе виправити. — Так, лише трішки страшнувату. Одним словом, ми дізналися, що друїди найняли агентів, які повинні проникнути в місто й вчинити тут зухвалий злочин. Зухвалий, зухвалий злочин!