При слові «друїди» мер підскочив мало не до стелі.
— Знову друїди! — простогнав він. — Знову вони воду каламутять! Що за напасті такі без кінця!
Голосячи та заламуючи руки, він позадкував і впав у крісло за столом.
— Ну, кажіть уже, кажіть, що за агенти, що за злочин?
Цілу дорогу від пристані чаклун репетирував свої слова й тепер заговорив, як по писаному:
— Нам вдалося довідатися, що це дві істоти, які криються в подобі маленьких дітей, хлопчика й дівчинки. Але, — багатозначно вигукнув він, згадуючи слова Амора Купадора, — вони тільки мають такий вигляд, хоча насправді не є дітьми. Ви мене розумієте? Їхня сутність не відповідає їхній формі, ось що я хочу сказати — зовсім не відповідає! Насправді це чудовиська, монстри, вирощені друїдами в Амфітеатрі вулкану. Ми зовсім випадково дізналися, що цих двох послано сюди, щоб убити мера Улову й захопити владу в місті — у всьому місті!
Коли він скінчив свою мову, мер здавлено схлипнув і зіщулився в кріслі, обома руками стискаючи свою м’ясисту шию, ніби хотів її захистити від пазурів кровожерливих чудовиськ.
— Убити мене? — прошепотів він і закотив очі. Мармадук похмуро кивнув. — І вони вже в Улові? Чому ж ви не сказали раніше, ми б зачинили ворота…
— Я поспішав, поспішав, я прибув сюди, щойно зміг! Можливо, вони вже в місті, можливо, ні. Цього я, на жаль, не знаю.
— Але що ж нам тепер робити?
Мармадук сів у друге крісло перед столом.
— Накажіть зібрати всіх своїх стражів… — він кивнув на завмерлого зі списом напереваги окуня, — нехай прочешуть місто, спіймають монстрів і кинуть у темницю.
— Якщо вони в подобі звичайних дітей, то як же ми знайдемо їх? — подав голос старший окунь. Мармадук повернувся до нього.
— Це дівчинка і хлопчик. Дівчинка схожа на аксу. Ти знаєш, який вигляд зазвичай мають акси? Вона така рожевощока, зі світлим волоссям, скуйовдженим, наче копиця соломи. Того, хто вдає з себе хлопчика, я, щоправда, майже не розгледів, але, здається, він трохи старший. Є ще одне, що допоможе вам спіймати їх. У те, на чому вони прибули до міста, запряжено не звичайного коня, а великого птаха з довгими ногами та шиєю. Цей птах уміє дуже швидко бігати.
Окунь приплющив очі, ніби намагався точніше уявити собі все, описане чаклуном, і глянув на мера.
— Так-так, іди, — кивнув той. — Збери всіх і починайте негайно.
За столом гномів Бобрик перш за все проголосив:
— Гномів не буває! Тобто я їх не бачив, а тому вважав, що гноми — це казка.
— Взагалі, якщо ти чогось не бачив, це ще не значить, що його нема, — заперечив йому коротун на ймення Здоровань, що єдиний з усього товариства мав інтелігентний вигляд, тому що носив окуляри. — Гноми бувають, так і знай! Але ми не гноми.
— Отакої! — здивувався Бобрик. — А хто ж ви тоді?
— Ліліпути. Карлики.
— Недомірки! — хтось радісно підтримав його. Кукса вже зрозуміла, що за цей вечір нові знайомі встигли випити досить елю.
— Від горшка три вершка, а четвертий — покришка! — той, що говорив, скочив на стіл і вдарився в танок, стрибаючи між посудом.
— У нас був мандрівний ліліпутський театр «Атланти», — провадив Здоровань, звертаючись до Пронози. — Ми весь Аквадор об’їздили. Ну, невже не чули про наш знаменитий мімічний номер «Моя дрібнота — над усіх» зі мною в ролі Дрібноти?
Кукса, яка сиділа праворуч від Здорованя, зажуреного від надміру елю, скрушно похитала головою.
— Еге ж, — глибоко й сумно зітхнув Здоровань, — ви надто юні, щоб чути про нас. А колись же ми були знамениті…
Настрій за столом різко змінився, почулися зітхали, а Здоровань голосно висякався.
— Так і минуло наше життя… — захлипав він у вухо аксі. — Ми ж давали концерт у самого Вічного Баронета. Мімічний номер «Гном-богоборець боре богів» зворушив Баронета до гикавки.
— І чим ви тепер займаєтеся? — Бобрик не пропустив повз вуха зауваження Здорованя щодо швидкого відплиття ліліпутів. — Ми саме у відпустці, подорожуємо. А ви?
— Ну, мода мінлива. Щойно тебе запрошували до палаців — а по тому раптом виявляється, що ти виступаєш тільки на сільських ярмарках, та й то без особливого успіху. Тож ви у відпустці, а ми на пенсії. Довго думали, чим займатимемось далі. Колектив-бо гарний, дружний…
— Дружний, гарний… — закивали всі.
— Ну, й вирішили, щоб не розпадатися, взятися разом до комерції. Продали бутафорію, костюми… Майже все… маски, грим. Був я директором мандрівного театру, а став капітаном. Тому що купили ми корабель.
— Дуже гарну шхуру, — докинув коротун на прізвисько Дебелий. — Чи шкуру?
— А по-моєму, це каралева, — заперечив хтось із протилежного кінця столу.
— Не каралева, а кавалера. До того ж, це шкіра.
— Та ні ж, браття, взагалі правильно казати каравела. Але в нас — галета, — встряв третій.
— Ха, галета! — обурився Здоровань. — Не галета, а галера. І взагалі, на галетах гроблять веслами. Сам поміркуй, Жердино, де ти в нас бачив весла?
— Є одне, — не вгавав Жердина, найнижчий і наймолодший за всіх. — На цьому… На фокстроті валяється. Зараз кого завгодно можна пригріти.
— Фокстрот — це матчі. І не фокстрот, а фагот. І не весло, а багор у нас валяється на компасі, тобто на кампусі, та й той поламаний. Що, з’їв?
— І все одно, веслами гроблять не на галетах, а на в’яликах, — пробурчав затятий Жердина. — І фагот — це музичний інструмент, і ніякого стосунку до щогли він не має.