— А ви зовсім не схожі на чудовиськ.
— Та які ми чудовиська, дядьку? — зрадів Бобрик. — Тю, ти сам подивися! У чудовиськ лапи, пазурі, крила, ікла всілякі. А в нас ноги-руки, й ніяких крил. Та й іклів зовсім нема, — він роззявив рота, в якому не те що ікол, а навіть декількох звичайних зубів бракувало.
— Чому ви взагалі вирішили, що ми чудовиська? — обережно запитала Проноза.
Окунь почухав потилицю.
— Так сказав той чаклун.
Кукса насторожилася.
— Який чаклун?
— Він назвався, та я забув ім’я.
Вони вже добряче віддалилися від центру міста. Дедалі темнішало — ліхтарів навколо майже не лишилося, а Пані-Місяць і досі ховали хмари.
— Слухай-но, щодо цього чаклуна, — знову заговорила Кукса, — ім’я ти, може, й не запам’ятав, але хоч розгледів його? Який він із себе?
Окунь знизав плечима.
— Ну, іноземець як іноземець. Розмовляє дивно, слова повторює. І одягнений по-іноземному.
— Що значить «по-іноземному»? У такому яскравому безглуздому одязі?
— Атож, атож, — закивав окунь, — таки в безглуздому.
А ще він такий… синій, еге?
Окунь замислено покрутив головою.
— Начебто так. Сам він звичайного кольору, але якщо дивитися не прямо на нього, а ніби трішки збоку… Начебто, від нього синє світіння розходиться. Таке сіро-синє!
— Це тому, що його чаклунство ґрунтується на болотяному тумані, — пояснила Проноза й зітхнула. — Отже, все ясно.
— І мені все ясно, — підтримав Бобрик, — тільки одного не второпаю, що ж тепер робити. Агов, дядьку! — він знову погукав старшого окуня. — Відпустили б ви нас. Ми звичайні мандрівники, так і знайте. А цей синій чаклун — просто негідник. Він придумав про чудовиськ, щоб нас затримали. А взагалі, ні ви, ні ваше місто нас нітрохи не обходять. Ми цієї ночі звідси збиралися відпливати.
Вони повернули за ріг і зупинилися перед дивною будівлею, що нагадувала тризубець: від широкого підмурівка догори розходилися три вигнуті вежі, увінчані гострими шпилями та всіяні маленькими заґратованими віконцями. У цоколі центральної вежі темніли масивні ворота з невеликими дверцятами в лівій стулці. Під ними на лавці сиділи двоє стражів.
— Я теж так думаю, що ніякі ви не чудовиська, — зітхнув окунь, — але це нічого не змінює. Наказ мера. Посидите тут днів зо два, а потім придумаємо, що з вами робити.
В’язниця своїм виглядом, вочевидь, роздратувала Боя. До того він слухняно йшов за стражем, а тут зупинився як укопаний і втупився в «тризубець». Страж намагався волокти його далі, але Бой витягся в струну, роззявив дзьоба й раптом голосно закричав. Усі окуні підскочили від несподіванки й при цьому ледве не закололи заарештованих своїми піками. Бой брикнув стража, вирвав поводи з його рук і, репетуючи без перестанку, рвонув уперед з такою дивною швидкістю, що миттєво зник у темряві.
— Стій! — крикнув услід старший окунь, але страуса вже й слід прохолов, тож стражник лише махнув рукою.
— Ну й добре. Птаха затримувати наказу не було.
Стражі, що чергували на воротах, пропустили їх усередину, де троє тюремників завзято грали в карти.
— Це ті самі чудовиська? — поспитав один, з вигляду найстарший і багатше вбраний, — напевно, Головний Тюремник.
— Ті самі, — підтвердив окунь. — Агов, чудовиська, зброя у вас є?
Кукса без зайвих слів зняла з пояса свої ножики, пружинний шнур і кинула все це на підлогу. Бобрик похитав головою.
— Я взагалі мирна людина. Навіщо мені зброя?
Тюремники витягли зі стояка під стіною метай і підступили до мандрівників.
— Точно нічого нема? — допитувався Головний, поплескуючи з боків спершу Пронозу, а потім Бобрика, що відразу почав хихотіти й звиватися. — Начебто, нічого… Добре, відправимо вас до найвищої камери. Там і ґрати найвужчі, не вибратися.
— У найвищу? — перепитав хлопчисько. — Якась у вас кутузка дивна. Ось у нас, у Літоні, нормальна тюряга, в підвалах. А у вас чомусь нагорі.
— Не тюряга, а темниця, — вже за звичкою виправила його Кукса.
Головний Тюремник посміхнувся.
— Та ти в нас, я бачу, хлопак бувалий!
— Темниця мені — рідний дім, — задер голову Бобрик.
Усі три тюремники стали позаду заарештованих, виставили перед собою мечі та повели їх нагору вузькими гвинтовими сходами всередині однієї з веж. На кожен сходовий марш виходили двері камер.
— У нас тут зазвичай не дуже багато постояльців, — розповідав дорогою Головний Тюремник. — Народ в Улові сумирний, законослухняний. Ну, контрабандистів іноді спіймають, чи там рибалку заарештують, який не послухається заборони та під час нересту в океан вийде. А так тут тихо, спокійно.
Вони йшли досить довго, й Бобрик уже засапався, коли кручені сходи нарешті скінчилися. Головний Тюремник зняв з ременя в’язку ключів і одним із них відімкнув важкі залізні двері під самим дахом вежі.
— Заходьте.
Щойно мандрівники вступили всередину, двері за ними зачинилися, і ключ заскреготів у замку. Почулися кроки, що віддалялися, і веселий голос:
— То що, зіграємо чи спати ляжемо?
А потім усе стихло.
Кукса стала посеред камери й уважно оглянула все навколо. Стіни, підлогу та стелю було складено з великих камінних брил; під ногами вони були неприємно вогкі, від цього відчуття не рятувала навіть устілка з перетлілої соломи, що мала вкрай неприємний запах. В одній стіні були двері, якими бранці ввійшли, а в іншій — квадратне віконце з ґратами. Бобрик уже встиг простромити голову поміж пруття.