Сонячна магія - Страница 35

— То навіщо вам корабель? — не витримала Проноза.

Жердина, що саме почав зі знанням справи просторікувати про розходження катів і маранів, затнувся й замовк. Запанувала стривожена тиша. Ліліпути перезирнулися.

— Ну ти, того… — зніяковів Здоровань. — Ось вона, дитяча безпосередність! Хіба ти не знаєш? На кораблях же… — він оглянув Куксу з Бобриком одночасно збентеженим і прохальним поглядом. — Адже на них плавають, чи не так?

— Точно, Здорованю! — підтримав його жалісливий Бобрик. — На кораблях плавають. Тут ти цілком правий, що ж іще на них можна робити? Плавати, рибу ловити, пасажирів перевозити…

Усі посміхнулися, небажану напругу було знято.

— Кого-небудь коли-небудь обов’язково перевеземо, — щиро пообіцяв Жердина.

— Ну, нам час іти… — заквапилася раптом Проноза.

— Уже? — засмутився Бобрик. — Ні, давайте ще посидимо. Такі цікаві ліліпути!

— Ні, ходімо, — Кукса помахала всьому товариству рукою і вже рушила до дверей, коли почула саме те, чого боялася.

— То ми домовились? — говорив за її спиною Бобрик і щосили трусив руку Здорованя. — Підвезете нас?

Проноза рвучко повернулася.

— Про що домовились? — не зрозумів Здоровань.

— Ну як же, ви ж пасажирів можете на свій корабель узяти? А нам треба на Лімбо. Завтра рано-пораненьку.

— Що це — «Лімбо»? — і далі дивувався Здоровань.

— З тебе, дядьку, капітан, як із мене кашалот! — розсердився Бобрик. — Ти чув про острови в океані? Лімбо — це такий острів. В океані, так! А океан — це Велика Солона Калюжа.

— А, знаю, знаю! — замахав руками Здоровань. — Я ж бацмен, мені потрібно знати.

— Боцман, — виправив Бобрик, — отож, нам треба на цей Лімбо. Ми вас наймаємо. Слухай-но… — йому раптом сяйнула нова думка. — А ця… А у вас… у вас там справді… тобто я маю на увазі, який цей ваш корабель з вигляду? Ну, там якір, корма, палуба є? Тобто це й справді корабель?

— Є таке, є! — зрадів Здоровань, до якого нарешті дійшло. — І карма, і пальба, і навіть якер! Слухайте сюди! — радісно закричав він і видряпався на стіл, щоб його усі почули. — У нас з’явилися перші пасажири! Нас тепер найнято!

Ліліпути страшенно зраділи, обступили Бобрика з Куксою та почали палко тиснути їм руки. Здоровань навіть розплакався, ляскаючи хлопчиська по плечі.

— В океані може заколисати й почнеться океанська хвороба, дуже неприємна, — попередила Кукса.

— Не почнеться. Як це прекрасно! — з почуттям промовив Здоровань. — Свіжий вітерець, легенькі цунамі б’ються об якер. Спасибі, друзі!

— Так, але нам потрібно відплисти сьогодні ж уночі, — зробила останню спробу акса. — А вночі дуже небезпечно плисти, нічого ж не видно. І раптом почнеться шторм? Може відбутися аварія.

— А що це таке? — запитали в неї. — Правильно, розтрощимо своєю галетою всі шторми!

— А ще є така океанська хвороба, я вже говорила.

— Нічого, ми риб’ячого жиру з собою прихопимо, він цілющий.

— Чекатимемо на вас на пристані, — замість слів прощання радісно гукав Здоровань услід мандрівникам, коли вони вже потисли всім руки та нарешті зібралися йти. — Нам лишилось тільки підготуватися, тож приходьте години за дві. Ви нас там відразу знайдете за назвою. Наша шкіра… тобто наша галета називається «Бабетта».

У темряві, що з благословення Пані-Місяця опустилася на місто, ледве мрів силует Боя, що разом із візком сумирно спочивав біля таверни та викльовував траву, пророслу між каменями бруківки. Люду навколо стало менше, половину ліхтарів уже загасили. Пані-Місяць сховалася за хмарами, і глибокі тіні вкрили значну частину площі. Бобрик, плутаючись у полах плаща, підійшов до страуса й поплескав його по боці. Бой зігнув шию, скосив на нього витрішкувате око. Кукса вже зробила крок до візка, як раптом здригнулася від протяжного свисту, а коли він стих, звідкілясь із темряви швидко виступила безліч постатей.

— Ви хто такі? — позадкував хлопчисько. Проноза потяглась до волосся, де ще залишалася єдина шпилька-рятувалка, але завмерла з піднятою рукою, коли до неї звернулися наконечники списів відразу всього загону.

Широкоплечі, високі чоловіки в сріблястій, схожій на риб’ячу луску одежі обступили їх зусібіч.

— Ані руш! — наказав один. — Вас оточено.

— Та бачимо, що оточено, — не бажав сперечатися Бобрик. — І ми не рухаємося, не рухаємося. Але все-таки — ви хто такі?

Кукса мовчала, тільки переводила насторожений погляд з одного стража порядку до іншого. Вона вже зміркувала, хто вони, але поки що не зрозуміла, чому їх затримали.

— Так, двоє… — мовив старший окунь, розглядаючи їх і Боя. — Хлопчик із дівчинкою. Хлопчик значно старший… Так, птах із довгою шиєю… Точно, вони!

По цих словах інші стражі помітно напружилися й підступили трохи ближче.

— Агов, агов! — закричав Бобрик, рукою відводячи вбік наконечник піки, що вже майже торкався його плеча. — Ти мене так подряпаєш!

— Вас заарештовано! — проголосив окунь. — І я б не радив вам пручатися, чудовиська, тому що мої хлопці знають свою справу, а ще… — він схилився до них і довірливо докинув: — А ще я так налякав їх, що вони зі страху ладні проткнути вас прямо тут, на місці.

Один зі стражів схопив віжки й потяг за собою Боя, решта обступили мандрівників щільним кільцем, і вся процесія рушила нічними вулицями. Старший окунь довго придивлявся до них, потім протиснувся ближче і зауважив: