З переможним хряскотом чотири стіни одночасно впали, знову здійнялися клуби пилу, й за ними, немов за завісою, на якийсь час зникла картина руйнування складу. Сніжняки й Мармадук з Купадором замружили очі та зачаїли подих. Курява повільно осіла, все стихло.
Амор Купадор розплющив спершу одне око, потім друге.
— Чаклуне! — покликав він. — Гляньте-но!
Мармадук повернув голову.
Пилюка вже вся вляглася, у тьмяному світлі Пані-Місяця перед ними височіла гора вибухонебезпечного сміття, поруч з яким стояло пузате барило.
— Пронесло? — з надією спитав Мармадук.
— Здається…
Підтримуючи один одного, вони важко звелися на ноги.
— А ці боягузи! — закричав чаклун, широким жестом вказуючи на завмерлих по всій пристані сніжняків. — Дивіться, як вони перелякалися, як перелякалися…
Ну, треба визнати, що і я теж… — почав Купадор. — Розумієте, за всіма законами, коли таке діється на пороховому складі, неминуче мусить статися…
— Нісенітниця, — перебив чаклун. — Зовсім необов’язково, щоб усе скінчилося великим гучним вибухом. Справжній драматизм, навпаки, криється ось у такій багатозначній мертвій тиші… — він приклав руку до вуха, прислухався й схилив голову до зруйнованого складу. — Га? Ні, нічого не чую!
Бобрик і Здоровань нарешті відволіклися від мортирної батареї, і саме цієї миті один хирлявий струмочок диму, звиваючись, немов маленька рухлива змійка, піднявся від зарядної полички. Пш-ш-ш! — навіть не вогонь, а слабкий відблиск виник і відразу згас. Пролунало ще одне, голосніше, шипіння. В одному з жолобків порох почав зникати, аж поки не зник цілком.
«Пух-х…» — прошепотіла мортирка. Бобрик, Здоровань і Кукса Пляма разом озирнулися.
Невелика залізна кулька вилетіла з жерла.
— Повна тиша! — повторив Мармадук, що замість трубки й досі тримав біля вуха зігнуті пальці та прислухався до решток зруйнованої будівлі.
І саме тут кулька пробила стінку барила, зачепила при цьому один із металевих обручів. Блиснула іскра. Всередині барила прокинувся порох.
Звісно, він не міг не вибухнути.
Ранок видався похмурий. Пані-Місяць зникла за обрієм, а Князь-Сонце так і не з’явився — його й далі ховали важкі грозові хмари. Амор Купадор теж був похмурий, він не любив океану, волів стояти ногами на твердій землі, а не на хисткій палубі. Фрегат капітана Харона повільно плив крізь туман — ні попереду, ні позаду нічого не було видно.
— НУ ЩО Ж, УСЕ ДОБРЕ, ЩО ДОБРЕ КІНЧАЄТЬСЯ, — пробурчав Мармадук, підходячи до Купадора та чухаючи обпеченого лоба. — ЗРЕШТОЮ, МИ ПЛИВЕМО ДО ОСТРОВА, ЧИ НЕ ТАК? — він вказав на ніс корабля, де в тумані пересувалися постаті гомопацюків.
— Шторм насувається, — зауважив Купадор, вдивляючись в океан. Він обережно доторкнувся до щоки, що почервоніла й розпухла від опіку.
— ЩО?
— Я кажу, можливо, незабаром почнеться буря.
— Я НЕ РОЗУМІЮ ВАС! — прокричав Мармадук. — ЧОМУ ВИ ГОВОРИТЕ ПОШЕПКИ?
Купадора це просто розлютило. Він розтулив був рота, щоб закричати, але передумав і махнув рукою.
— Гаразд, — пробурмотів він. — Пливімо далі.
— ЩО ВИ СКАЗАЛИ?..
— Ну, як тобі? — Бобрик широко розставив ноги й міцно вчепився за огорожу.
— Нормально, — крізь зуби озвався Здоровань, який лежав животом упоперек тієї огорожі. Здавалося, він хотів пірнути просто з борту.
— А вигляд у тебе, того… не дуже…
Плечі Здорованя здригнулися.
— Це все від свіжого повітря-а-а-а-а, — зіщулюючись, вичавив бідолаха.
— Ти так думаєш? А мені здавалося, від свіжого повітря навпаки стає краще… А де Кука?
Здоровань, так само щосили тримаючись обома руками за огорожу, повернув голову.
— Слухай, чого ти до мене причепився? — й далі над силу цідив він слова. — Звідки маю знати? Йди, шукай її, якщо ти такий міцний.
— Та мені що, я піду… — бравував Бобрик. Без особливого ентузіазму, щоправда, відірвався він від борту, а боцман так і лишився безпорадно висіти на огорожі. Бобрик невпевнено дибуляв до носа «Бабетти».
Величезні водяні вали раз у раз здіймалися навколо корабля, палуба скажено хилиталася. Хлопець поминув звалену на бік мортирну батарею, з-під якої стирчали ноги двох ліліпутів. За гарматою ще троє лежали трикутником, потилицями на животах, з обличчями, зверненими до хмар і страхітливо зеленими, та голосно сопли. Поряд мучився Бой: його цибаті ноги були також задерті вгору й стирчали, як дві жердини, дзьоба він широко розкрив, навіть рудий чубчик на голові понуро звис. Бобрик обминув цю мальовничу групу й побачив Жердину, що саме виповз із капітанської рубки. Так, саме виповз навкарачки, затискаючи рукою рота.
— Тобі зле? — співчутливо спитав Бобрик.
Жердина підвів на нього збільшені окулярами очі. З їх виразу можна було здогадатися, що людина, яка ставить подібні запитання в такій ситуації, або зовсім дурна, або знущається.
— Може, пити хочеш? — здогадався нарешті Бобрик. — У вас, напевно, ель залишився?
— Е-е-е-ель! — глухо застогнав Жердина і поповзом зник за рогом рубки.
— В-а-а-а… — незабаром долинуло звідти.
Бобрик знизав плечима й зупинився біля носової гармати, широке дуло якої здіймалося ледь вище його голови.
— Куко! — погукав він.