Сонячна магія - Страница 58

Побоюючись, що стражі порядку й досі їх розшукують, мандрівники висадилися не на пристані Улову, а осторонь від міста. Ліліпути завірили своїх нових друзів, що тепер цілком опанували науку керування кораблем, але не приховали й того, що океанські пригоди їм трохи набридли. Здоровань повідомив, що вони порадилися й він вирішив продати корабель, а на отримані гроші купити карусель, гойдалки та ще щось подібне, щоб влаштувати на узбережжі парк атракціонів. Кукса з Бобриком всіляко вітали це їхнє починання — справжніх моряків із ліліпутів не вийшло б, хоч як би вони старалися. Тому діти пообіцяли, що навідуватимуть друзів, осідлали Боя і якомога швидше подалися до Літона.

Незабаром обабіч дороги замиготіли будинки, й ось вони досягли площі біля королівського палацу. Бобрик рвучко потяг за чубчик, змушуючи страуса зупинитися. Обоє зіскочили на бруківку. Кукса глянула просто у витрішкуваті жовтогарячі очі та вказала напрямок.

— Іди туди, — звеліла вона страусові. — Зрозумів? Іди туди й чекай на нас.

Бой закліпав, легко доторкнувся дзьобом до її плеча, немовби хотів сказати, що все зрозумів, і пішов.

— Ховаймося! — прошепотів Бобрик. — Дивися, онде хтось їде!

Кукса озирнулася. Вулицею до площі наближалися люди. Один, у іржавих обладунках, їхав на величезному коні з волохатими копитами. За людьми брела сумовита шкапа, запряжена у візок, накритий рядном.

— Не ховатимуся більше! — Кукса задерла носа. — Набридло ховатися та втікати! Ну гаразд, гаразд, відступімо трохи вбік і подивімося, що тут діється.

Розділ 2

Пущений із пращі камінь з тихим свистом промчав над бруківкою і влучив у лоб одному з палацових стражників, які охороняли ворота. Стражник мовчки сповз по стіні, а його напарник пригнувся, поквапливо витягаючи меч із піхов. Це його і врятувало — другий камінь бухнув у стіну над його головою.

Стражник охнув з ляку, бо кілька постатей виникли з-за рогу. Бідолаха кинувся до дверей, на бігу відчайдушно волаючи:

— Тривога!!!

Його крик почули та взяли до уваги. З більшості дверей і вікон спершу вистромилися цікаві обличчя, а вже потім — списи та шпаги.

Стріли розлетілися над площею, і бунтівники змушені були залягти. Один із них пожбурив торбинку з порохом і підпаленим ґнотом. Вибухнув цей пристрій буквально за кілька ліктів від палацу, але тільки змусив піднятися в чисте ранкове небо зграю голубів із сусіднього даху.

В обідній залі на третьому поверсі палацу з рук графа Сокольника мало не випав кришталевий келих. Граф саме стояв на чільному місці за довгим столом, навколо якого розсілася міська знать, і виголошував промову про те, що він, граф, покладає на себе тягар керування містом-державою Літоном.

Від вибуху заколихалися мережані срібні підвіски на великій люстрі.

— Що це було? — холоднокровно поцікавився барон Тло Бирон, товстий бородатий чоловік з червоним обличчям. Він сидів разом із рудою дружиною і трьома рудими доньками ліворуч від графа. — Ганка з Топа впав?

Присутні тихо загомоніли, намагаючись швидше прожувати й проковтнути вміст своїх тарілок.

— А! — Сокольник, усім своїм виглядом хотів показати, що нітрохи не злякався. — Тут у нас з’явилися такі собі змовники… Ну який же трон без змовників, добродії? Місцевий лихвар Нілсон, потім ще Харлик — пригадуєте його? Цей пан раніше командував охороною палацу… І славний лицар Девідсон. Напевне, зважилися нарешті напасти…

Зовні гримнуло знову, начищені до дзеркального блиску підвіски на люстрі ще раз дружно колихнулися, по залі забігали сонячні зайчики.

— Це трохи заважає засвоювати їжу, — зауважив Тло Бирон. — Хоча так навіть цікавіше, — він із хрускотом розкусив мозкову кістку. — То що ви там казали про тягар відповідальності й підвищення податків, графе?

— О, це дуже важливе питання! — Сокольник з ентузіазмом витяг з рукава грубенький пергаментний згорток. — Саме цієї теми я торкнувся у своїй промові до городян. Дозвольте мені…

Присутні відклали виделки й приготувалися слухати, але тут знадвору почулося якесь ревіння.

— Е-е… — барон прислухався. — Здається, це вас, графе…

Разом із Сокольником вони змушені були відсунути тарілки та підійти до вікна. Звідси видно було залиту променями площу, якою від укриття до укриття перебігало з десяток людей. Ще один вершник, закутий в суцільні залізні лати, з довгим списом напереваги, зайняв позицію в центрі площі.

— Це ще хто такий? — здивувався граф.

— Боден Девідсон, — вагомо промовив Тло Бирон, що добре знався на боях, бійках та двобоях. — Зважаючи на все, викликає вас на поєдинок.

— Бароне, сюди негайно! — наказала з-за столу баронеса, а руді доньки й собі щось осудливо пропищали. — Не втручайтеся!

— О, вибачте… жінки… — барон підморгнув Сокольникові та повернувся до столу.

— М-да… — граф ще трішки потупцювався біля вікна й нарешті наслідував приклад Бирона. Однак не переставав скоса спостерігати за тим, яке враження справляє — всі мусили бачити, як спокійно він ставиться до нападу на палац. — Ну та дарма. Я послав Toп-Ганку до ешафоту, він, напевно, ще не повернувся, але незабаром повернеться. До того ж, нагорі є катапульта. У будь-якому разі, все це не варте нашої уваги, добродії. Треба тільки наказати, щоб акса відвезли на площу… — він підкликав слугу й віддав розпорядження, а по тому знов повернувся до гостей. — Тепер, якщо дозволите, я продовжу, — граф знову витяг з рукава сувій.