Сонячна магія - Страница 59

Гості, які й собі були повернулися до перерваного обіду, змушені були вдруге за короткий час відкласти виделки з ножами.

* * *

Хтось постукав по залізному наколіннику, й Боден Девідсон зі скреготінням нахилив голову. Внизу, біля волохатих копит першерона, стояли двоє дітей. Дівчинка зі скуйовдженими солом’яним волоссям постукала ще раз.

Чого треба? — хрипко каркнув лицар.

— Що ви всі тут робите? — запитала дівчинка, в той час як хлопчак тягнув її за рукав.

Над їхніми головами з вереском промчав пущений з катапульти на даху палацу снаряд.

— Усіх повбиваю! — повідомив лицар. — Вузлом зав’яжу! Я штурмую палац!

— Пхе! — дівчинка нігтем колупнула іржавий наліт на обладунку. — Я, до речі, теж штурмую палац, але нікого вузлом зав’язувати не збираюся. Добре, Бобер, ходімо далі…

Лицар провів поглядом дивну парочку й зітхнув. Таки скнара той Нілсон — міг би купити й трохи новіші обладунки! У цих-бо зовсім не було вентиляції, під шоломом вузьке лицареве чоло вкрилося рясним потом.

Харлик тим часом лежав на своєму командному пункті — за перевернутим барилом. Він підкликав помічника й вказав на дві маленькі постаті в кінці завулка:

— Хто це там?

— Та сам ніяк не можу розгледіти, — помічник почухав потилицю. — Це не з наших. Начебто… діти?

— Час атакувати по-справжньому, — вирішив колишній начальник палацової варти.

Проноза з Бобриком саме наближалися до палацу. Чи то магія відьми Інельди знову почала діяти, коли Кукса повернулася в місто, чи так уже цілилися захисники палацу, але поки вони йшли, стрільці жодного разу не влучили.

Кукса розглядала камені, з яких було складено стіну.

— А я Сокольника бачив, — заявив Бобрик. — У вікні на третьому поверсі промайнула його голова. Ти ж не полізеш туди?

— Саме туди й полізу, — відрубала Скалка. — Ти, знаєш що… Залишайся-но краще тут, унизу. Там ще невідомо, як усе обернеться. Я долізу до другого поверху, далі піду сходами, а там же стражники…

— А може, не треба? — зазирнув їй у вічі Бобрик. — Пам’ятаєш гончаків? Ти ж тоді не всіх повбивала, ще двоє залишилося. Раптом вони весь цей час тільки й чекали на нас десь отут, а тепер зачують твій запах і знову нападуть? І взагалі, звідки ти знаєш, що твій Спритник там?

— Цього я не знаю, — зітхнула Кукса. — Зате знаю, що там граф Сокольник. Хочу з ним поговорити.

Бобрик зробив останню спробу:

— Адже хтось і без нас напав на палац! Вони колись таки ввірвуться туди, тоді й ми проскочимо…

— А якщо не ввірвуться? — Проноза встромила пальці в щілину між каменями й поставила ногу на перший виступ стіни.

— Мені це над силу! — крикнув знизу Бобрик. — Я по такій стіні не видерусь!

— Я ж тобі сказала: чекай тут, — прокричала у відповідь Проноза, в черговий раз підтягуючись на стіні. — Сподіваюся незабаром повернутись.

Помічник Жура Харлика вказав на стіну:

— Гляньте-но, там хтось дереться нагору! Запеклі дітлахи! Що робитимемо, шефе?

Харлик зважився трішки звестися над барилом, окинув площу швидким поглядом. Змовники залягли в різних місцях і раз у раз позирали на начальника, очікуючи сигналу до вирішального штурму. З вікон палацу (до одного з них просто по стінці повзла крихітна, мов комаха, постать) кволо пострілювали захисники. Трохи осторонь сумовито похилилася шкапа, запряжена у завантажений порохом віз. Харлик розтулив був рота, щоб голосно віддати наказ про рішучий наступ, але тут почувся крик помічника:

— Жабуре!

Жур Харлик озирнувся. З-за рогу виступила огрядна зелена постать у добре пошитому камзолі. Повітряний міхур під одягом роздувся до загрозливих розмірів.

А Кукса цієї миті простромила свою останню шпильку в щілину, підчепила засувку вікна й штовхнула раму ліктем. У кінці коридору, посеред якого вона опинилася, стражники спиною до неї періодично шпурляли щось із вікон. Акса безгучно зіскочила з підвіконня й сторожко завмерла, але ніхто на неї не зважав. Тоді Скалка прибрала незалежного вигляду й спокійно рушила до сходів, які побачила ліворуч. Вони вели нагору, і якби Проноза знала, що саме зараз з протилежного боку, запасним виходом виносять скутого Пака Спритника, то кинулась би туди, звідкіля можна було спуститися.

— Глянь, таки прийшов! — долинув до неї вигук одного із захисників. Зацікавлена, Кукса наблизилась до вікна, безцеремонно розштовхала стражників і виглянула. На протилежному боці площі повільно розвертався кіннотник у латах, а трохи далі маячила постать жабура.

— Ось як дасть він зараз страшенний залп! Рятуйся, хто може! — стражники сипонули врозтіч. Біля вікна, крім Пронози, лишився тільки один старий вояк із сивими вусами. Він підозріло косував на Куксу, а та у свого чергу теж скосила на нього око.

— А ти чого не втікаєш, дочко? — нарешті озвався старий.

— А ти чого залишився, дядечку?

— Мені втрачати нічого. Хоча, загалом, тут майже безпечно. Дивися, що зараз буде…

Жур Харлик тим часом стурбовано спостерігав, що більшість змовників надто швидко наближається до палацу. Щоправда, так сталося не тому, що вони раптом осміліли, а тому, що палац був саме в протилежному напрямку від жабура.

Виняток складав тільки Боден Девідсон. Граф Сокольник до нього так і не вийшов, а жабур принаймні був гідним супротивником. Крекчучи під тягарем своїх обладунків, лицар почав розвертати замисленого першерона. Харлик, пробігаючи повз нього, крикнув: