Сонячна магія - Страница 61

— Шолом Девідсона.

— Що ви маєте на увазі? — почав був граф, але його перебила баронеса, що саме виповзла з укриття:

— Бароне, ми негайно йдемо звідси!

— Але ж, метеличку мій…

— Бароне! — голос дружини став надзвичайно рипучим. — Тут із нашими крихітками може що завгодно статися! А ми поки ще навіть не віддали їх заміж!

Три руді крихітки щось ствердно запищали.

— Пробачте, Сокольнику, — вклонився Бирон. — Нам, здається, вже час…

— Але як же… — знітився граф. — Я ж не розвив до кінця свою думку про податки… Бароне, саме від вас я очікував підтримки у своїх починаннях на новій посаді…

— То ви й далі очікуйте… — бадьоро порадив йому Бирон. — Щойно у вас тут кавардак оцей уляжеться, ми повернемося й продовжимо нашу плідну співпрацю. Ви тільки спочатку розберіться зі змовниками і, головне, на очах у народу… Ну, хоча б, тієї частини народу, що поки лишилася в місті, проведіть показову страту вбивці старого короля. Бажано, у вашій присутності і з урочистою промовою, котру ви перед стратою прочитаєте перед зібранням. А вже по тому ви з повним правом зможете посісти трон. Отоді я й повернуся.

З цими словами барон Тло Бирон підхопив дружину, дочок і залишив залу. Видно було, що інші придворні мріють піти за ним. Але вони не були такі незалежні й багаті, як баронсько-биронське сімейство, а тому Сокольник зупинив їх одним грізним поглядом.

— Зараз нам доведеться ненадовго відволіктися, добродії. — Граф сховав так і не дочитаний сувій у рукав. — Незабаром на головній площі відбудеться невелика вистава. Страту необхідно здійснити рівно опівдні, залишилося вже менш як година. Я повинен бути присутній там. Якщо хтось бажає, може піти зі мною…

Сокольник не доказав — двері з гуркотом розчахнулися, і до зали влетів стражник, який охороняв їх. Він головою проорав заставлений посудом стіл і впав по інший його бік.

На порозі постала Кукса Пляма, невловимим рухом витягла щось із волосся й рішуче наблизилася до графа, що саме нагнувся біля напівпритомного стражника.

— Де Спритник? — запитання було вимовлене тихим і лиховісним голосом.

Пак Спритник на той час уже встиг потрапити на головну площу, куди його принесли стражники. На площі, залитій променями Князя-Сонця, що наближався до зеніту, було малолюдно й гостро тхнуло фарбою. Поміст сяяв зеленню, а посеред нього на колоді красувався Малий Рубака. Віддалік у глибокій зажурі сидів навпочіпки Тавот. Він і досі ніяк не міг змусити себе підійти до сокири. Час страти наближався, і кат з кожною хвилиною відчував, дедалі сильніше нервове напруження.

Кілька стражників знехотя вдавали, що стримують юрбу, яка не надто напирала, та й складалася з десятка городян. Спритника пронесли між ними, поклали на помості й прикували до залізної скоби біля колоди.

Тавот глянув на сонного злочинця з осудом, але не тому, що цей малий отруїв короля, а тому, що через акса йому ось-ось належало взятися за страшну сокиру.

«Уже незабаром, — подумав Тавот. — І навіщо ж погодився на цю роботу?»

А тим часом Кукса в бенкетній залі палацу намагалася зберегти свою останню рятувальну шпильку. Як могла, бідолашна акса ліктями розштовхувала стражників, прориваючись до графа. Та несподівано до зали ввалилася юрба людей, що несамовито розмахували мечами й списами. Троє чи четверо лучників відразу випустили в нападників стріли. Проноза, якій на коротку мить дали спокій, метнулася під стіл, безцеремонно, мов через колоди, перелізла через тіла придворних, які терпіли й це, намагаючись бути якомога тихшими й непомітнішими, і зринула з іншого боку.

Стражники вже кинулися їй навперейми. Кукса замахала руками, як млин крильми, скочила на стіл і вже звично помчала по ньому, ухиляючись від клинків. Наступної миті акса блискавично стрибнула до стіни, відштовхнулась від неї, зробила чудове сальто й знову стала на підлогу — але вже позаду стражників. Поки вона, не тямлячись від люті, молотила їх кулаками по спинах, у дверях з’явився сивовусий вояк. Він волочив за собою непритомного Харлика. Вояк відпустив комір колишнього начальника, склав руки на грудях і прихилився плечем до дверей, з очевидним задоволенням спостерігаючи за бійкою. Втручатися він, здається, не збирався.

Кукса, як не дивно, вже встигла впоратися зі стражниками, тому знову пішла в наступ на Сокольника. Цієї миті сивовусий підскочив у дверях, та так високо, що вдарився тім’ям об верхню частину одвірка. Поміж ніг у нього прослизнули дві оброслі бурим волосом істоти, щось середнє між пацюками й таксами.

Очі графа радісно блиснули, і Проноза зрозуміла, що ворогові прийшли на допомогу. Ця мить замішання не минула марно: акса зробила невдалий рух, не встояла на ногах і впала горілиць. Перший гончак уже стрибнув, щоб вчепитися їй у горло, та стрибнув надто високо — промчав над нею і з гуркотом зник за перекинутим стояком зі штандартами.

— Стережися, дочко! — скрикнув сивовусий, кидаючись до стояка. Кукса просто з підлоги зробила сальто, відштовхнулася від краю столу, як від трампліна, зависла, тримаючись обома руками за люстру. Срібні підвіски заколихалися, задзвеніли над її головою.

А тим часом сивовусий підставив гончакові держално одного з прапорів, на яке той з вереском настромився, і його було притиснуто до підлоги. Вояк з переможним виглядом наступив тварині на голову. Другий гончак підстрибував, падав, відскакував назад, розганявся і знову підстрибував. Щоразу його зуби клацали біля Куксиних ніг.