Настала ніч. Лютувала негода — поганий хазяїн собаки на вулицю не вигнав би. Хоча її ніхто й не гнав, вона сама втекла.
Неймовірно бридкий клишоногий цуцик на ймення Ноббі, ненажера й ледар із самовдоволеним писочком, жив у великому будинку, що належав панові Шлапу, найбагатшій людині міста. Дружина його, пані Шлап, любила тварин куди більше, ніж людей: у домі жили ще троє котів, п’ять кішок, бульдог і двійко хом’ячків із двадцятьма трьома своїми нащадками.
Весь цей звіринець доглядав юний слуга, якого звали Геб Гебвін. Зараз він, загорнутий у пальто, з насунутою низько на лоба шапкою брів крізь пургу, іноді голосно вигукуючи:
— Ноббі! Ноббі, ти де, дурнику?
Дурник не озивався. Взагалі, Геб волів би назвати його негідником, що не раз випадково й траплялося в присутності господарки. І отримував від неї на горіхи.
— Такі слова неприпустимі в пристойному товаристві! — заявляла пані Шлап. І навіть якщо цуцик трішки побавиться, то найбільш лайливі слова, які до нього можна застосовувати, — це «дурник» або «пустун».
— Ноббі! — знову закричав Геб, майже з ненавистю дивлячись на дім Шлапів. Холодними вечорами дурник Ноббі полюбляв качатися на оксамитових подушках софи, біля великого каміна в залі другого поверху, й дрімати там, іноді буркотливо порикуючи на кожного, хто намагався наблизитися до нього. На всіх, за винятком своєї володарки, пані Шлап, у якої він був улюбленцем. Пані перед тим, як лягти, завжди приходила до Ноббі, казала йому «добраніч» і ніжно цьомкала в слинявий писок. Цього вечора вона не виявила пса на звичному місці та здійняла жахливий шарварок. Побудили слуг, обшукали весь будинок — Ноббі зник. Він не вперше втікав, і, як завше, в усьому звинуватили Гебвіна. Ось так і вийшло, що тепер він брів крізь пургу схилом пагорба на околиці міста, замість того, щоб лежати у своєму ліжку.
З настанням ночі дедалі холоднішало. Вітер уже не свистів, а тонко підвивав, наче голодний пес на ланцюгу, шарпав поли пальта, люто накидався на Геба й хапав його за носа гострими крижаними зубами. Освітлене вікно дому Шлапів давно зникло в пітьмі, як і сам будинок. Навколо бовваніли тільки пагорби та розстелялися засніжені поля. Містечко залишилось позаду, і з пітьми виступив Каштелянів замок.
Хлюпаючи чобітьми в каші зі снігу та болота, Геб Гебвін біг щодуху — хвилину тому він запримітив Ноббі.
— Сюди! Ходи-но сюди! — волав Геб, розмахуючи ще не запаленим смолоскипом. — Ноббі, дурнику, облиш ти того пацюка!
Але маленька тінь, ледь помітна крізь пелену заметілі, вже промайнула в проламі стіни, що оточувала замок, до хлопця долинуло тільки дзявкання, майже заглушене завиванням вітру.
— Адже це ти навмисне… — бурмотів Гебвін, перебираючись через каміння. — Чи ж я тебе не знаю? Навмисне, щоб познущатися з мене!
Він зупинився, роззирнувся навсібіч. Стіни утворювали трикутник навколо великої центральної будівлі. Поряд із нею височіла Безвихідна вежа. Її швидше варто було б назвати Безвхідною, тому що дотепер нікому не вдавалося проникнути за її товсті стіни. У них не було видно жодного вікна чи дверей, жодного отвору, так що важко було зрозуміти, для чого взагалі вона потрібна. Вежа височіла в імлі похмурою тінню, ще більш темною в порівнянні з іншими тінями, що огортали по-двір’я замку. Вона була справді дуже висока, навіть вища за шпиль міської ратуші.
Вітер ущух. Попереду знову почулося дзявкання.
— Ноббі! — загорлав Геб, прискорюючи біг. Чоботи грузли в болоті, Гебвін раз за разом спотикався об залишки старого муру й розкидане каміння. — Ноббі, негіднику… Пустунчику, ходи сюди!
Пустун виявляв свій знаний Гебом норов — і не думав слухатися, та й взагалі не звертав уваги на людину, а як завжди, робив що заманеться. І цієї ночі йому з невідомих причини заманулося полювати на пацюків у Каштеляновім замку, в якому, подейкували, жив колись чаклун. Геб перестрибнув через давно висохлий колодязь і майже наздогнав пса. Він уже розрізнив його перед собою, уже простяг руку, щоб схопити дурника за куцого хвоста, але тут Ноббі чи то гавкнув, чи то вереснув і рвонувся вперед, просто в отвір дверей центральної будівлі. Геб помчав слідом, лаючись і виловлюючи в кишені кресало. Брудний сніг під ногами змінився кам’яною підлогою.
Спереду пролунав цокіт собачих кігтиків об сходинки — Ноббі збігав нагору. Геб знову простяг руку вперед, намацав холодне поруччя й собі рушив сходами, водночас намагаючись розпалити смолоскип.
Просочені смолою ганчірки спалахнули тієї миті, коли він досяг другого поверху. Геб мигцем розгледів довгий коридор, двері, купу сміття… й кінчик хвоста, що майнув за поруччям — Ноббі втікав далі, нагору.
Розмахуючи смолоскипом, Геб помчав слідом і єдиним духом злетів під дах вежі.
Виявилося, що весь поверх займала єдина велика зала з високим склепінням. Світла не вистачало, щоб розгледіти все приміщення, Геб роздивився лише кам’яну стіну, під якою стояв.
Вітер із проламу на нижньому поверсі не задував сюди, і було тепло. Затхле повітря здавалося дуже сухим. Геб чхнув і завмер, прислухаючись. Гонитва скінчилася, Ноббі вирішив погратися в хованки. Залягла глуха, мертва тиша — навіть свисту вітру не чути було крізь товсті кам’яні стіни…
— Ноббі! — прошепотів Геб.
Ані шереху. Пес зачаївся десь у чорнильному мороці, неприродно густому, ніби аж в’язкому. Морок той всмоктував, поглинав світло, не дозволяючи йому поширитися залою. Хоча Гебвін і без світла добре уявляв собі, що навколо нього: непотріб, сміття та павутиння.