Сонячна магія - Страница 68

— Крила, — пояснив слуга. — Літають.

— Так…

Маг постояв у роздумах, нарешті голосно повторив:

— Так!

Вони глянули один на одного й озирнулися на двері, коли в приміщення проникло далеке рипіння дерева, яке гнулося під ударами.

— Є інший вихід, — мовив нарешті старий. — Постривай, тільки прихоплю ще двійко потрібних речей. Ось це й це. Гаразд, тепер ходімо. Хоча я не бачу сенсу в тому, щоб утікати — нам нема куди подітися.

Останні слова він кинув уже на ходу. Товстун важко тупотів за хазяїном, так само з високо піднятою лампою.

Під дахом повільно рухалися тіні, щось невидиме перепурхувало з крокви на крокву, приглушено пищало. І далі тихо дзюрчала вода. Двоє поминули кілька темних коридорів: коло світла від лампи ковзало по підлозі, вихоплюючи з темряви дошки, в щілини між якими проросли трава й квіти. Стебла випростовувались, великі бутони поверталися вслід за ними, потім згиналися одне до одного, начебто перешіптувались, обговорювали втечу власника дому.

Коридор поширшав. Підлогу змінив пісок, стіни — пологі бархани. Тепер навколо подорожніх розляглася пустеля.

— Отакої… — протягнув маг. — Щодня тут з’являється щось нове!

Двоє вповільнили крок. Пісок мерехтів, від доторку стопи над ним злітали порошинки світла. З-поза бархану долинув шелест, немов там щось повзло, і слуга гукнув хазяїна:

— Можемо заблукати!

Не обертаючись, маг похитав головою. Дзюркотіння стало голосніше, бархани зникли: втікачі опинилися в новій залі. Стіни та стеля відступили, зникли, немов їх і не було. Тут усе просочила волога, наповнена порошинками, що світилися — немовби осяйним борошном, яке хтось висипав у воду, й тепер воно клубилося, розпливаючись хмарою.

— Швидше! — звелів старий.

Вони рушили залою, крізь теплу водяну завісу, як крізь щойно випрані та вивішені сушитися мокрі завіси з тюлю. Товстун захлюпав носом, відпльовуючись, вогонь лампи в його руці замерехтів, ніби мав от-от згаснути.

Швидким потоком втікачів потягло вперед, до круглого отвору. Їх зігнуло, похилило, старий навіть упав, але не вдарився об підлогу, а поплив над нею, безглуздо розмахуючи руками. Водяне світло замерехтіло. Слуга схопив хазяїна за литки, намагаючись втримати, але його теж перекинуло, й потік виніс обох назовні.

З невеликої висоти вони впали в калюжу й відразу скочили на рівні. З широкої труби, що виходила надвір крізь задню стіну будинку, вируючи виливався світлопад.

— Тепер бігцем! — наказав старий.

Вони побігли вузькою смужкою зарослої бур’яном землі між стіною та урвищем. Одяг на їхніх плечах обважнів від вологи, з їхніх боків стікало світло, черевики хлюпали, й на кожному кроці від них розліталися мерехтливі бризки. Внизу тихо плюскотіла неосяжна темна чаша океану, вгорі світився м’яким зеленим світлом овальний, сплюснутий внизу та вгорі місяць.

Втікачі вискочили на вулицю — і тої ж миті на тлі місяця промайнула крилата тінь.

— Куди бігти? — видихнув товстун.

— Геть із міста. І тихо.

Їх все одно помітили. Бідолашні тільки й встигли добігти до рогу, коли позаду пролунав закличний шиплячий звук, а у відповідь другий, майже такий само — наче дві змії перемовлялися своєю мовою.

Маг повернув назад, спробував перелізти через невисоку огорожу, та зачепився. Слузі довелося схопити його за комір, підняти й переступити з такою ношею через перешкоду. Місячне світло на мить потьмяніло — овальний диск знову перекреслила крилата тінь. Неголосний свист переслідував двох, які намагалися втекти. Вони вже перебігли внутрішній двір, перекинулися через другу огорожу й опинились на круглому майдані з високою спорудою посередині. Колони, що підтримували дашок над ґанком, широкі сходи, стіни й дах — усе було зроблено з чорного мармуру. Блідо-зелене світло місяця освітлювало щит із гербом у вигляді драконячої голови над входом. Вузькі очі прямо, пильно й холодно вдивлялися в кожного, чий погляд падав на герб. Відкрита хижа паща показувала гострі ікла.

Місто скінчилося — потягнулися садочки, городи, низькі домочки з солом’яними дахами, комори…

Петляючи вони бігли далі. Шиплячого звуку тепер не було чути, але старий знав, що переслідувачі десь поруч.

А далі почалася пустеля. Не така, як у будинку мага, а справжня. Стало прохолодно, пісок уже віддав ночі накопичене за день тепло. Вітер шелестів у затінку між барханами.

Грузнучи по кісточки, вони подолали кілька положистих пагорбів. Товстун дихав дедалі важче, а маг здавався цілковито знесиленим. Що далі вони заглиблювалися в пустелю, то спекотніше ставало. Далеко вгорі зі схилу раптом здійнявся стовп полум’я, згорнувся в смерч і зник.

— Гулгор кашляє, — на вершині бархану маг повалився горілиць. — Не спиться старому. Все, не можу більше.

— От-от наздоженуть! — слуга сів поруч, примружився, вдивляючись у темряву. Поки що він не міг розрізнити крилатих переслідувачів, але, швидше за все, вони вже досягли заміських садочків.

— А якщо… — товстун повернув голову й махнув рукою в бік гори, — якщо попросити допомоги в Гулгора?

— Ти так гадаєш? — маг із сумнівом похитав головою. — Але де він сховає нас? Та й не встигнемо ми туди добратися.

— Тоді побігли! — слуга підвівся.

— Ні, стривай. Бігтимемо чи ні, нам все одно не дадуть дістатися до гори. Але взагалі… Взагалі, є інший спосіб.

— Який?

— Мені важко пояснити тобі. Але, можливо… — старий замислено колупнув пісок ногою і звівся. — Так, зараз це єдине, що може врятувати нас.