Сонячна магія - Страница 77

— Так… Добре, ходімо далі. Перевіримо.

— А протововк? — нагадав Гебвін.

— Однаково без магрилу далеко не заїдемо. Ідемо швидше.

Стежку занесло снігом, але йти нею було все-таки легше, ніж заметами, що тяглися обабіч. Вітер, що дув у один бік, до гір, гув над торосами. Холод стояв такий, що навіть у пальті Геба почало трусити. У небі над їхніми головами щось пролетіло, Геб присів — налякався, що це чорне око опускається згори, але ні, воно була надто великим, і до того ж, тьмяно світилося.

— Що це? — прокричав Гебвін крізь виття вітру, але йому не відповіли.

Стежка, що звивалася між торосами, незабаром вивела їх до берега. Вода, яка ближче до землі здавалася свинцевою, далі темнішала, а потім ставала чорною й зливалася з небом, начебто над океаном панувала вічна полярна ніч.

І серед цієї ночі від берега йшла широка молочна смуга.

Будинок стояв наполовину на землі, наполовину — у воді. Задня стіна була похилою, у ній темніли широкі отвори, крізь які хвилі захльостували всередину.

— Млин… — розгублено мовив Каштелян.

Це й справді виявився млин, але незвичайний — з куполом. Він високо підносився над мандрівниками, біле світло лилося з вікон широкими смугами. Густі тіні від обертових крил повільно прокручувалися — то розходилися, зливаючись в одне темне полотнище, то зникали, поступаючись місцем світлу.

Вітер ненадовго стих, з важким рипінням крила повернулися ще трохи й зупинились. Тіні застигли, від купола відірвалася хмара, схожа на великий сніп, але не сіна, а ніжно-золотавої вати. Вона мерехтіла в півтемряві, відповзаючи геть, підкоряючись повітряному плину.

— Дивіться, там є інші… — Гебвін вказав уздовж берега. Далеко від них виднівся ще один млин, потім — третій, уже зовсім маленький.

Ельф нарешті знайшов і відчинив двері, яскраве світло полилося назовні.

У приміщенні з високою стелею голосно хлюпотіла вода. Із глибокого басейну вона проціджувалася далі крізь м’яку пористу перегородку й потрапляла в резервуар, а звідти вигнутими трубами, вируючи та пінячись, викидалася назад в океан. Геб помітив, що рідина в басейні золотиться, а та, що повертається назад, має вже звичайний колір.

— Що це? — запитав Гебвін.

Від губчастої перегородки до купола тяглася труба-гармошка. Вона ритмічно хлюпотіла, немов витягала з перегородки жовтогаряче світло. У верхній її частині крутилися жорна — світло, потрапляючи на них, дробилося на дрібну крихту й через кришталеву спіраль проникало у велику колбу, підтримувану двома ланцюгами над пательнею, що палала синім полум’ям. Біля колби був широкий розтруб, язики полум’я облизували його дно. Всередині кипіло й булькало. Поки Геб розглядав усе це, з розтрубу повільно виповзла золотава ватяна хмара, піднялося крізь отвір у куполі. Вітер підхопив її та потяг до гір.

Частина світла не потрапляла в колбу, а зсипалася вниз із жорен і, ніби дрібний борошняний пил, висіла в повітрі. Гагра почухав потилицю й запитливо подивився на Каштеляна. Маг замислено обійшов пристрій, зупинився біля вигнутого крана, під яким стояло цебро, принюхався, пирхнув…

— Так, — сказав він нарешті. — Світловий млин. Звісно, його поставив тут Бардо Тодол, більше нікому.

Цієї миті зовні зарипіли крила, труба-гармошка почала ритмічно рухатися, витягаючи магію з губчастої перегородки. Зашуміло повітря, у колбі загуло, і третя хмара спливла над нею.

— Океан повен магії. Млин фільтрує воду, виціджує магію та відправляє її далі повітрям.

— Куди відправляє?

Якби Каштелян мав вказівний палець, то, напевне, зараз він багатозначно підняв би його.

— До центру світу. Туди, куди вирушаємо ми. Гагро, знаєш, що це?

Гаргантюа схилився над цебром, у яке з крана посипався блідо-жовтий порошок. Ельф придивився до нього, насупився й заперечно помотав головою.

— Гагра не розуміє.

— Макуха, — пояснив пес. — Сухі магічні рештки. Ним можна заправити топку, як гадаєш?

— О! Великий Каштелян, розумний Каштелян… Треба тільки почекати, поки цебро наповниться.

Пес глянув на Геба й раптом сказав:

— Слухай-но, а тобі тут залишатися небезпечно. Ну-бо вийди назовні.

— Чому небезпечно… — запротестував Гебвін, але Каштелян гаркнув:

— Вийди, я сказав!

Геб похмуро покосував на нього і вийшов. Крила оберталися, тіні від них повільно рухалися по колу, то перетинали вікна млина й стискалися, то потрапляли на неосвітлені ділянки й розширювалися, густішали. Гебвін обійшов будинок і зупинився біля самого берега.

Вітер протяжно завивав над океаном, женучи безперервну низку дрібних хвиль. Вони наповзали на скрижанілу гальку, з тихим шелестом відкочувалися й наповзали знову. Геб присів навпочіпки й опустив руку. Вода виявилася холодною, але не крижаною. І ще щось незвичне було в тому, як вона торкалася шкіри. Вода начебто лоскотала її…

Геб підняв зігнуту човником долоню, підніс до очей. Рідина кишіла дрібними порошинками світла та зграями мушок — часточок магії, — які безперервно снували то туди, то сюди. Гебвін довго заворожено розглядав живе магічне світло крізь холодну воду, потім обережно розсунув пальці й дозволив їй вилитися в океан.

* * *

У переднє вікно вагона було видно, що підтримувані опорами рейки зникають у вузькій ущелині між схилами гір.

— Великий Каштелян! — сказав Гагра, тицяючи пальцем у пса. — Чарівник. Чарівник. Могутній маг у тілі пса. Магопес! То чому б йому не почаклувати й не позбавити нас цього протововка?