Йому заткнули рота чимсь вовняним і колючим, а руки зв’язали за спиною. Відбулося це настільки швидко, що приголомшений Геб не встиг видати ні звуку.
Нападники зникли, а Гебвін і далі лежав між кущів горілиць, дивився в небо й слухав звуки, що долинали з табору. Там здійнялася неабияка метушня.
Насамперед — глухі постріли (поки його зв’язували, Геб устиг розгледіти в руках у гномів щось на кшталт рушниць із широкими стволами). А ще — крики, гавкіт собак, шелест, тріск гілок і рипіння снігу.
Незабаром стало ясно, що гномів, які захопили стан, досить багато. Через деякий час полонених посадовили на машини і кавалькада рушила в табір. Гебвіна трусило за спиною в гнома, і він щосили, аби не впасти, стискав ногами похилі боки машини, на якій сидів.
Кавалькада швидко їхала крижаною пустелею. Після пекучого повітря ельфового намету на вітрі його лихоманило. Розстібнуте пальто майже не зігрівало, руки були стягнуті за спиною. Нічого доброго очікувати не доводилось…
Приміщення мало низьку стелю й тільки одне віконце, таке вузьке, що назовні через нього не протиснувся б навіть пес. Підлога, стіни — все складалося з пористого білого матеріалу.
То що ми маємо тут? — швидко дрібочучи короткими кривими лапами, Каштелян обійшов приміщення, дряпнув пазурами підлогу, замислено помовчав.
Вождь щось невиразно бубонів крізь шарф. З-за стіни чулася приглушена музика.
Геб виглянув у вікно, але побачив лише бік снігохода з закритою скляним ковпаком кабіною.
— Передбачаючи ваше запитання, відповім — це великий снігохід, — зауважив Блюмкін і став навшпиньки біля вікна. — Снігохід його превосходительства головнокомандувача.
— Головнокомандувач… — прорипів Каштелян, вкладаючись на підлогу біля колін вождя. — Хто він такий?
Блюмкін сів під стіною, дістав з кишені дзеркальце, вигнутий перламутровий гребінь і заходився розчісувати своє лляне волосся.
— Начальник станції, начальник Дорогоцінної Дороги, начальник озброєної охорони, директор рудника…
— Тут і рудник є? — здивувався Геб.
— Пащека! — вигукнув Гагра. Він скочив і збуджено замахав руками. — Чорна Пащека — ось як його називають вільні ельфи!
— Хай так, — підтвердив Каштелян. — Пащекою справді називають цей рудник.
— А що там добувають?
— Біла людина запитує, що там добувають? — і далі хвилювався Гаргантюа. — Гагра відповість. Там розробляють магрилову руду, але головне не те, що там роблять, головне — хто це робить!
— Стривай… — почав Геб, пригадуючи, як уже по досягненні озера гноми розділилися й полонених ельфів повезли кудись за станцію. — Ти хочеш сказати, гноми змушують працювати ельфів?
— Так!
— А вас чому гноми в полон узяли? — буркнув Гебвін. — Грюоне, ви теж гном. Та ще й будували Дорогоцінну Дорогу. Я не зрозумію…
— Відомості, якими ви володієте, на жаль, не зовсім вірні, — сумно промовив Блюмкін. — Мені складно буде роз’яснити це вам, але, по суті, саме я був причиною появи Голки. Авжеж, не дивуйтеся, можна сказати, що я створив Голку. Після цього я вирушив у подорож і мандрував довго, а коли повернувся в гори, Дорога вже існувала. Під керівництвом Бардо Тодола її почали будувати без моєї участі. Не можу не згадати, як сильно я здивувався, коли побачив цих істот, настільки схожих на мене. Так чи інакше, але спочатку я зацікавився проектом і вирішив надати посильну допомогу. Мені здавалося, Дорога — благо й принесе користь цьому світові. На жаль, з’ясувалося, що я прикро помилявся. Тільки потім я зрозумів, для чого насправді вона потрібна Тодолу. Крім того, у мене з іншими… будемо називати їхнім звичним словом — «гноми»… Отож, у мене з гномами виникли певні розбіжності, викликані різними поглядами на взаємини з дикими… — Грюон скоса глянув на Гаргантюа, — тобто гірськими ельфами… Загалом, мене вигнали.
Стало дуже тихо. Каштелян, Гаргантюа й Блюмкін по черзі глянули один на одного, потім на Геба.
Несподіваний здогад виник у голові Геба, і він у свою чергу окинув поглядом супутників і звернувся до гнома:
— Грюон, ви теж із Цукату?
Блюмкін скосив око на Каштеляна й відвів погляд.
— Чому ви мовчите? Що таке Цукат? Де він перебуває? — від обурення Гебвін застукав кулаком по підлозі. — Я вважав, що Цукат — це казка…
— Ха, казка! — пирхнув магопес. — Звісно, ні.
— Каштеляне, я хочу знати, через що ви з Тодолом стали ворогами. Ви постійно щось приховуєте від мене.
— Це довга історія, — відгукнувся магопес. — Розповідь займе багато часу.
— Ну то й що? Нам же нікуди поспішати, ми однаково не можемо вийти.
— Гаразд, тоді слухай, Геббі. Колись ми з Бардо Тодолом були друзями. Близькими друзями. Мешкали на окраїні Цукату, в найбіднішому районі, і всі свої сили віддавали чароплітству. Чаропльоти, — роздільно повторив він. — Так називають там магів.
— Так, ми були могутніми чаропльотами, — провадив Каштелян. — Могутніми… і бідними. Розумієш, Геб, сама по собі магія не дає прибутків. Увесь вільний від сну та їжі час і всі сили твої ідуть на вдосконалення вмінь, на те, щоб здобувати нові знання. Ми були могутніми чаропльотами, однак тулилися на околиці Цукату. Спершу це не мало ніякого значення — надто нас поглинули наші заняття, й ми не зважали на такі дрібниці, як старий одяг, вбога їжа, відсутність зручностей. Ми писали книги, кожен свою. Книгу всього свого життя… І обоє були щасливі. Однак із віком злидні почали набридати. Нас мучило запитання: чому найостанніший дурень, що отримав багатство в спадок від батьків, купається в розкоші й при цьому жодного разу в житті пальцем об палець не вдарить, аби цю розкіш заслужити, а ми, найрозумніші з розумних, бідуємо, як церковні миші? Повторюю, це пригнічувало нас обох, хоча друга мого Бардо Тодола — набагато сильніше. І одного разу ми вирішили, що час розбагатіти.