Сонячна магія - Страница 85


К оглавлению

85

Гагрантюа й Грюон Блюмкін слухали магопса так само уважно, як і Геб. Напевне, в подробицях цієї історії дотепер не знав ніхто, крім Бардо Тодола й Каштеляна.

— Атож, саме так, одного чудового дня ми просто вирішили, що мусимо стати багатими, — неквапом провадив він, — і тоді виникло питання, яке ставить кожен, хто вирішив розбагатіти: як? Саме Тодолу спала вдала думка. Він згадав про одного нашого знайомого дракона. Цей старійшина крилатого племені прозивався Гулгором і жив у печері на вершині великої гори. Він був останнім представником давнього роду, який подарував світові не маленьких безмозких драконів, яких у Цукаті використовують для перевезень, але могутніх, величезних, розумних чудовиськ. Ми піднялися на гору, де жив Гулгор, знайшли печеру дракона і запропонували йому позичити нам частку своїх скарбів, щоб… — Каштелян глянув на завороженого розповіддю Геба й своїм звичайним рипучим голосом закінчив: — Надто довго про все це розповідати. Врешті-решт Гулгор дав нам те, що ми просили. Не зовсім віддав, але дозволив скористатися. Ми розбагатіли, потім посварилися, Тодол вирішив мене вбити, я сховався від нього в такому місці, де, як гадав, він ніколи мене не знайде… Але все-таки він зробив неможливе й розшукав мене.

Від такого несподіваного закінчення історії Гебвін розгубився.

— І все? Ну чому ти весь час щось приховуєш!

— Щоб ти не збожеволів, Геббі.

— Не називай мене Геббі!

Він підхопився, кусаючи губи, почав ходити від стіни до стіни. Зрештою Гебвін зупинився перед дверима, нагнувся, розглядаючи широку замкову шпару, посмикав ручку.

— Спробуй відчинити, — запропонував Каштелян, уважно спостерігаючи за ним.

— Як же я їх відчиню?

— Не знаю. Просто спробуй.

Геб знизав плечима, знову посмикав ручку, а по тому, не довго думаючи, застромив у шпару мізинець і повернув його.

Щось клацнуло.

— Ага! — вигукнув задоволений Каштелян. — Чудово!

Геб, сам не вірячи тому, що в нього вийшло, втретє потяг ручку. Двері залишилися замкненими, але тепер їх заважав розчинити тільки засув із зовнішнього боку.

— Але як?.. — почав він, задкуючи від дверей.

Каштелян мовчав.

Засув брязнув, у двері простромилася голова вартового, який сторожко оглянув кімнату. Погляд затримався на магопсі. З’явилася перемотана ганчіркою рука й поманила бранців.

— Виходити по одному. Повільно.

Під пильними поглядами чотирьох озброєних гномів бранці пройшли в сусідню кімнату, де чекав Головнокомандувач. Він сидів з випростаною спиною, так, начебто рушницю проковтнув, і слухав музику, що долинала з розтруба грамофона на білій тумбочці.

На стіні висіла рушниця, що нагадувала зброю гномів, але більших розмірів, із широким прикладом і безліччю стволів. Геб нарахував їх сім. На прикладі сиділа істота, від вигляду якої він здригнувся. Схожа на кажана, тільки замість звичайної голови в неї був довгастий череп. На лапці страшний кажан мав чорну стрічечку. Ще Геб побачив жезл — той лежав на розстеленому плащі в кутку.

Щойно вони з’явилися, Головнокомандувач розгорнув пергаментний аркуш і встав. Мабуть, для контрасту з інтер’єром, він був цілковито в чорному. Вузькі високі чоботи блищали дзеркальним глянцем, штани-галіфе мали барву воронячого крила, а жалобний колір кітеля пожвавлювали тільки тонкі золоті облямівки по краях синяво-чорних погонів.

Гноми, які привели бранців, завмерли в дверях зі зброєю напереваги. Начальник станції перевів пронизливий погляд з магопса на Гагру, з Гагри на Геба, і, зрештою, втупився в Грюона Блюмкіна.

— Що. Робили. У ельфів? — різко запитав він.

Гаргантюа набурмосився, згори вниз дивлячись на гнома, й ледь ворухнув губами:

— Туристи.

— Брешеш, — відгукнувся Головнокомандувач. Він стояв непорушно, лише носок правого чобота здригався в такт грамофонному маршу.

— І що це. Побий мене грім. За собака?

— Ви даремно витрачаєте на нас своє красномовство, ваша величність. Це просто цуцик… — заговорив Грюон гордовито, але Головнокомандувач перебив його:

— А, Блюмкін! Злигалися з ельфами? Бардо Тодол недавно запитував про вас. Ви знаєте, ми розширюємо Дорогу. Хочемо, щоб вона обплутала увесь світ. Тодол бажає прискорити збір магрилу.

— Дорога й так уже обплутала світ, — заперечив Блюмкін. — Вона зашморгом стягла його.

Головнокомандувач уперше дозволив собі короткий жест — підвів руку й клацнув пальцями.

— О! Чудовий проект. Прямий маршрут звідси до самого узбережжя. Добре. Бардо зараз на вершині Голки, вас доставлять до нього. Ельфа й хлопчиська — у шахту, працювати! — скомандував він гномам, і тут зовні ввімкнулася сирена — її пронизливе виття проникло в приміщення, заглушило шипіння старої пластинки та музику.

Виття лунало кілька секунд, а потім різко ввірвалося, ніби захлинулось. Почувся крик, гудіння пропелерів, далі пролунав вибух, будинок здригнувся й запала тиша.

— Що таке? — запитав Головнокомандувач. Відповіддю йому був тріск піноснігу — стіну за спиною гнома прорізала тріщина. Лівий кут кімнати з хрускотом зім’явся й зник у темно-червоній пащі.

Розділ 13
Тріщина

Частина будинку обвалилася, причавила протововка. Знову пролунав вибух, за ним ще один, і Гебвін пригадав ящики з зображенням черепа та кісток, складені під брезентовим наметом.

— То він не загинув! — прокричав Геб.

Глухо завиваючи, тварина заходилася вовтузитись під уламками, щосили працюючи щелепами та розчищаючи собі шлях.

85