Сонячна магія - Страница 65

— Графе, я повернувся!

— Бачу, бачу, — Сокольник поволі потягнув шпагу з піхов. — Що це з вами, любий мій? З’їли щось несвіже?

Те, що вже цілком захопило в полон нижню частину тіла Мармадука, повільно поширювалося далі, ніби повзло його тілом догори. Одяг над поясом чомусь затлів, з того місця заструмував чорний димок. З-під прогорілої оболонки проглянула зелена луска, а з боків литок раптом проклюнулися двійко перепончастих крилець, які безладно тріпотіли.

— Мене зачарували, зачарували! — прохрипів чаклун. — І в усьому винні ви, графе! Хотіли позбутися мене?

Сокольник кивнув і посміхнувся.

— Так, хотів. Чого вже там приховувати…

— Помри!!! — заволав Мармадук і змахнув щупальцем.

Сокольник відскочив, швидко тицьнув кінчиком шпаги в щупальце. Звідти бризнула чорна густа рідина.

— Ви ж знаєте, я найкращий фехтувальник до самого узбережжя! — вигукнув він. — Вам зі мною не впоратися.

— Брешеш, брешеш! — прогарчав чаклун. — Тобі кінець, зраднику!

Друге щупальце прокреслило в повітрі дугу. Граф спробував пригнутися, але не встиг. Щупальце вдарило його по голові й збило з помосту. Він відкотився далеко вбік і впав горілиць біля самісіньких ніг Пронози. Шпага вилетіла з його рук, очі закотилися.

У Кукси в голові й досі гуло від ударів. Вона переступила через графа й пішла далі, не в змозі відвести погляду від колоди, перед якою навколішки стояв Спритник, і Тавота, який завмер над ним із сокирою в руках. Коли кат побачив чаклуна, жах скував його й не дав зрушити з місця. Бідолаха, про всяк випадок, ще й замружився.

Кукса перевела погляд на лиховісну постать, яка нагадувала одночасно крокодила й коника. Підскакуючи та погойдуючись, Мармадук наблизився до краю помосту.

— Маленьке чудовисько? — проричав він. — Ти вже не страшна мені, бо я сам тепер — велике чудовисько. Ви, слухайте! — звернувся чаклун до стражників, що так само, як і кат, завмерли від ляку. — Тепер я — король міста-держави Літона!

Від слабкості й страшної думки, що вона не впоралася із завданням, на очі Куксі набігли сльози. Повільно шкутильгаючи до ешафоту, вона почула, як дзигарі на вежі головної міської площі вдарили один раз — часу залишалося тільки до дванадцятого удару.

Губи чаклуна скривилися в усмішці.

— Не встигнеш! — зареготав він в обличчя Куксі й звернувся до Тавота, що й досі стовбичив над колодою із заплющеними очима:

— Починай!

У голові Пронози знову пошепки озвалася Інельда: «Я підтримувала тебе, скільки могла. Але настає полудень. Прощавай…» Голос змовк, і відразу по тому крихітна часточка магічної сили відьми, яка допомагала Пронозі спершу боротися з Топом, а далі йти вперед, до ешафоту, остаточно розтанула.

Коліна в Кукси підігнулися, вона змахнула руками, та якимось дивом втрималася на ногах і вперто пошкандибала ближче до помосту.

БАММ-БАММ! — били дзигарі. — БАММ-БАММ!

— ДВА… ТРИ… ЧОТИРИ… — лічила Кукса свої кроки й удари годинника на вежі.

До помосту було недалеко, стражники не рухалися, тільки чаклун ледь погойдувався з розставленими крильми й заступав колоду зі Спритником.

— П’ЯТЬ… ШІСТЬ…

Чаклун трохи перемістився вбік, начебто зумисне для того, щоб Проноза могла бачити страту Спритника. Кат повільно заносив сокиру над шиєю схиленого акса. Голова засудженого лежала вухом на колоді, обличчя було звернене до Пронози. Вона побачила, як вії його здригнулися, й раптом він розплющив сонні очі.

— СІМ… ВІСІМ…

Тавот випростався, обома руками високо підняв сокиру. Лезо блиснуло в променях Князя-Сонця.

— Плачеш, дівчинко? — глузливо спитав чаклун. — Шкода себе?

БАММ-БАММ!

— Мені шкода не себе, — прохлипала Проноза, однією рукою розмазуючи сльози по обличчю, а другу застромляючи до кишені жакета. — Мені кривдно, що я не змогла впоратися самотужки.

Дзигарі пробили десять разів.

Кукса витягла руку з кишені. У її долоні було затиснуто щось кругле й жовте.

Годинник ударив водинадцяте.

— Давай! — наказав чаклун, і сокира почала опускатися.

Кукса розмахнулась і пожбурила просто в ката кістяну крокетну кульку з зображенням сонця, ту саму, що взяла з собою із фургона Старого Бодаря.

А потім заверещала так голосно й пронизливо, як може верещати лише восьмирічна дівчинка, й цей вереск розкотився, мабуть, по всьому білому світі:

— ДІДУ-У-У!!!

Розділ 5

Дзигарі на вежі головної міської площі пробили дванадцять разів, і з останнім їхнім ударом настав час магії полудня.

Жовта кулька вдарила Тавота в лоб, відскочила, прокотилася помостом, поміж лап чаклуна, впала на брук і зупинилася, обертаючись, мов дзиґа.

На тім місці, де вона крутилась, сонячні промені згустилися в золоту кулю. Ця куля налилася яскравим світлом, набрякла, немов перестигла груша, й раптом лопнула. З неї неквапно виступив Старий Бодар. Хоча насправді його звали інакше.

— Ну, і чого ти хочеш? — пробурчав Бодар Жовтий і ніби знехотя клацнув пальцями. Тавот на помості впустив сокиру, підскочив, скрикнув і обома руками схопився за лоба. — Ти сказала мені, що впораєшся сама, — невдоволено провадив Бодар. — А тепер кличеш на допомогу?

— Діду! — ридала Кукса, б’ючи кулаком у долоню. — У мене нічого не виходить!

Бодар похитав головою.

— Ні, ви тільки гляньте на неї! Сама не може вирішити дріб’язкової проблеми, кличе діда на поміч, та ще й рюмсає!