Сонячна магія - Страница 66

— Їх багато, а я одна, — спробувала виправдовуватись Кукса.

— Не бреши! — накивав пальцем Бодар. — Я знаю, що ви кликали на допомогу сонячних зайців.

— Звідки знаєш?

— Як це звідки? — Бодар вказав на небо. — Від нього, звісно.

Мармадук ще не прийшов до тями після раптової появи знаменитого чаклуна Жовтого й не встиг втрутитися, а тільки переводив погляд з нього на Куксу й назад, і так само дурнувато витріщалися з’юрмлені біля помосту стражники. Увагу чаклуна привернув якийсь рух біля колоди, й він глянув туди. Акс уже остаточно прокинувся й тепер намагався порвати ланцюги, що приковували його до залізної скоби. Мармадук глянув на ката, збираючись віддати наказ, поки акс не звільнився. Але Тавот не дивився на чаклуна. Він дивився на сокиру, що лежала в нього під ногами.

А Малий Рубака дивився на Тавота.

Молодий кат зараз не зміг би нікому нічого відрубати. Те, що лежало на помості, вже не було сокирою. Воно мало незліченну кількість маленьких і великих, іржавих і блискучих, хвилястих і прямих, та головне, дуже гострих лез. Уся ця складна залізна конструкція погойдувалася на чотирьох тоненьких павучих ніжках і дивилася на Тавота парою матових очиць.

Одне з них раптом примружилося й підморгнуло Тавоту.

Кат глухо скрикнув, і жах, який він тамував у собі все життя, охопив нещасного з нечуваною силою. Тавоту здалося, що він потрапив у темну похмуру місцину, яка снилася йому в кошмарах. Кат позадкував, упав із краю помосту, підхопився й кинувся навтьоки. Малий Рубака щось проскреготів і задріботів слідом. Обоє перетнули площу й швидко зникли з очей.

Чаклун нарешті отямився й закричав стражникам:

— Убийте їх!

Стражники невпевнено переглядалися, поводили плечима, але таки спробували дістати мечі й боязко підступити до Бодаря з Куксою. Чаклунство чаклунством, але Мармадук у своєму новому тілі виглядав куди страшнішим за якогось старого, а тим більше за дитину в сльозах і шмарклях.

— Зіграємо в крокет, — запропонував раптом Бодар. — Але мені потрібен хоча б один партнер. Він підвів голову, приклав долоні до рота і гукнув: — Еге-гей!!!

Крик відлетів кудись у височінь і стих. А потім у небі щось ворухнулося.

— Одну партію! — прокричав Бодар.

Старий зігнув руки, і в них виникла коротка крокетна ключка. Вона була напівпрозора, крізь неї просвічувалася бруківка. Бодар змахнув ключкою, і хоча ніякої кулі видно не було, а до найближчого стражника ключка не дотяглася, той раптом знісся в повітря і перелетів через поміст.

Бодар змахнув ще раз. Другого стражника віднесло за дахи будинків. Інші позадкували, розвернулися й прожогом кинулися геть.

Кукса цього не бачила: вона дивилася в небо. Там Князь-Сонце змінював форму: він витягався, подовжувався. У нього немов проростали ноги-промені, руки-промені та буйний вогненно-рудий чуб розцвітав на круглій голові. Усе це тремтіло, переливалося в золотому мареві, аж поки могутній голос, що звучав, ніби тисяча сурм, прогримів над містом:

— ТИ КЛИКАВ МЕНЕ, ЖОВТИЙ? ЧОГО ТРЕБА ТОБІ?

— Залишилася одна фігура, — відгукнувся Старий Бодар. — Твій удар.

Князь примружив золоте око й оглянув площу — бруком і помостом розбіглися тисячі сонячних зайчиків. Погляд зупинився на Мармадукові.

У руках Князя-Сонця виникла величезна ключка, що палахкотіла вогнем. Він поклав лікоть на найближчу хмаринку, знову примружився, націлився, зручніше прилаштовуючи ключку в руках…

Чаклун зістрибнув з помосту, змахнув крильми й полетів над бруківкою зигзагами, намагаючись ухилитися від удару. Князь-Сонце вичікував, спостерігаючи за ним, примірявся. А далі зробив удар.

Блискуча ключка описала дугу, і в небі над містом розгорнулася веселка. Щось несамовито завило. Поруч з помостом забив водограй вогняних бризок і розпечених уламків каменю. Чаклун згорнувся в кулю, з тріском проломив у помості круглу діру й вилетів з іншого боку. Він рухався дедалі швидше, поки не піднявся над бруківкою, вдарився в стіну, відскочив, дорогою повалив вежу з годинником і злетів угору навскіс. Залишаючи за собою розжарений хвіст, куля промчала над дахами, поступово зменшуючись, перетворилася спершу на цятку, далі на крапку — й зникла.

Кукса з Бодарем провели її поглядом і повернулися до Князя-Сонця.

— Дякую, — мовив старий, вклоняючись. — Чудова гра. Здається, у нас нічия?

Князь-Сонце тільки підморгнув Пронозі. Засліплена його сяйвом, вона закліпала, а коли за мить знову розплющила очі, полуденна мара вже минулася й лише знайома жовтогаряча куля сяяла в небі над головою. Пак Спритник нарешті звільнився від ланцюгів і заодно звільнив Жура Харлика, а по тому легко зіскочив з помосту й озирнувся навколо.

— Ви тут без мене розважаєтесь? — він позіхнув. — А я так добре спав, і раптом чую — гуркіт, лемент… До речі, де це ми? О, а це що за парочка така?

Кукса озирнулась і побачила, що вулицею до них наближається Бобрик і веде за повід Боя. Хлопчисько був весь побитий, із синцями, з садном на лобі. Він накульгував і тримався однією рукою за бік, зате посмішка була від вуха до вуха.

Епілог

Незабаром з міста Літона викотився фургон. Правував, як завжди, Старий Бодар, а Проноза, Спритник і Бобрик сиділи позад нього й пили лимонад із пузатої сулії. Кукса замазала бойові поранення хлопчиська пахучою маззю, й тепер Бобрик волав, що йому пече, йорзався та чухався, а вона покрикувала на нього, вимагаючи, щоб припинив канючити й поводився, як чоловік. Боєві було вирішено дати спочинок, і в фургон його не запрягали, пустили бігти поруч. Він то зникав у заростях обабіч шляху — напевно, клював там щось, — то знову виникав і з голосним курликанням наздоганяв мандрівників.