Сонячна магія - Страница 67

К оглавлению

67

Куксі Бобрик спочатку трохи заважав, бо вона звикла подорожувати втрьох. Але довелося звикати й до того, що тепер їх мандрівна циркова трупа побільшала. Крім того, Бобрик запевняв, начебто вміє показувати карткові фокуси, а ще — ходити по линві. Щоправда, він потім подумав і додав, що в нього це виходить найкраще, якщо линву покласти на землю.

У місті Бобрик залишатися відмовився навідріз, заявив, що поки не досить пізнав насолоду мандрів і хоче продовжити свою відпустку. Перед тим, як виїхати, вони допомогли Журу Харлику дійти до палацу й побажали йому вдалого царювання, адже тепер виходило, що йому та лихвареві Нілсону доведеться правити містом.

Діти встигли розповісти Старому Бодарю про свої пригоди. Про те, що відбувалося на острові Лімбо, він, як виявилося, і сам уже знав, а ось чарівна сопілочка, плащ і медальйон старого зацікавили. Та коли йому розповіли про Факіра, старий тільки посміхнувся.

— Хто такий цей Факір? — чіплялася до нього Кукса. — Діду, ну розкажи…

— Такий самий маг, як і я. Але в нього нема іншого імені. Він не Зелений, не Жовтий, не Синій і не якийсь там Фіолетовий. Тому що черпає свою силу не з якогось природного явища. Факір — один із останніх магів-механіків, він уміє виготовляти чаклунські речі. Розумієш, нам обом набридло чаклунство як професія. Чаклунство гарне, коли використовуєш його час від часу, та й годі. Ось як зараз, приміром. А якщо займатися цим постійно, нудно стає. Отож, Факір… бачся, придбав звичку з’являтися, коли на нього найменше чекаєш. Гадаю, ми його ще побачимо.

— А Мармадук? — подав голос Бобрик. — Який він страшний став, правда ж? Тобто я його, звичайно, зовсім не злякався, — хлопчисько скосив око на Спритника з Куксою, — але все одно, сподіваюся, ми його більше ніколи не побачимо?

— Хто його зна, — відгукнувся Бодар. — Усе може бути.

Спритник, Бобрик і Кукса, вмостилися на облучку поруч із Бодарем і безтурботно розмахували ногами. Місто Літон уже зникло з очей, попереду розстелялися поля, гаї, долини й пагорби. Дорога звивалася поміж них. Бой вискочив з кущів, оббіг навколо фургона й потрюхикав поруч. Його рудий чубчик розвівав вітер, шия була гордо вигнута, а у витрішкуватих жовтогарячих очах Кукса раптом прочитала дивний смуток.

— Чого він по кущах нипає? — невдоволено буркнув Бодар.

Їжу вишукує, — пояснив Бобрик.

— Ні! — похитала головою Проноза. — Я зрозуміла. Бачте, який він неспокійний? Це він не їжу, це він собі подружку шукає. Чи друзів. Пригадуєш, Бобрику, про що просив Факір?

Бобрик кивнув:

— Атож. Щоб ми розшукали інших таких само страусів і відпустили Боя з ними.

Спритник якусь мить обмірковував думку, далі повернувся до Бодаря:

— Діду, а ти знаєш, де такі страуси живуть? Нам же все одно, куди їхати.

Старий Бодар приклав долоню до лоба, уважніше глянув на Боя і замислено відповів:

— Авжеж, начебто знаю. Але це дуже далеко, на східному узбережжі, біля Цукату.

— Ну то й що? — засміялася Кукса Пляма. — Ми ж нікуди не поспішаємо.

Книги дракона

Не має значення, де саме, але поза нашим світом

Пролог
Нічна погоня

Зовні будинок здавався набагато меншим, аніж усередині. Він нагадував старий барак без вікон, з єдиними вузькими дверима і стояв на краю незвичайного міста, над стрімким урвищем, на березі океану. У ньому жив старий маг. І цієї ночі маг зрозумів, що його збираються вбити.

Старий мав біляву скуйовджену бороду, а його обличчя природа засіяла великим жовтогарячим ластовинням. Він писав за столом при світлі свічки, що опливала в глиняному черепку. Поруч із великою чорнильницею на столі лежало деяке чаклунське причандалля, пташині пера та чотки. У доволі просторому приміщенні не стояло нічого, крім того столу, двох стільців та громіздкого комода. По кроквах було порозвішувано в’язки старих висушених заклинань, у густій тіні, що залягла під високим дахом, пурхали якісь малесенькі істоти, десь тихо дзюрчала вода.

Знадвору почувся приглушений звук удару, і все навколо ледь помітно здригнулося.

Старий підвів голову, дослухаючись, по тому знову схилився над столом і почав писати швидше, кваплячись закінчити сторінку. У глибині дому пролунав звук важких кроків — поки ще далеких, але вони швидко наближалися. Хтось поспішав до кімнати, де сидів маг.

Він не звернув уваги на те, що двері розчинилась і до приміщення вступила огрядна постать. Освітлюючи собі шлях лампою, хтось наблизився до мага.

— Що? — мовив старий, однією рукою продовжуючи писати, а іншу засовуючи під стіл.

— Господарю, там…

— Так, я чув. Ще трохи…

Не дивлячись на слугу, він витяг з-під столу торбинку.

— Треба йти, господарю.

— Звісно. Але май на увазі, я не знаю, де ми можемо заховатися.

Розгонистим рухом старий згріб у торбинку все, що лежало на столі, й повернувся. Товстун — слуга й охоронець мага — стояв із піднятою над головою лампою. Тьмяне світло падало на його обличчя. Схоже на людське… але все-таки не людське.

— Що з тобою? — маг помітив, як товстун хитнувся. — Тебе поранено?

— Бився з ними, — пробурчав той. — Їх багато, вони сильні… — говорив він теж трохи незвичайно, не так, як говорять люди. — Налетіли згори. Замкнув двері, але…

Знову пролунав удар, підлога задрижала.

— Згори? — повторив старий, перекидаючи торбинку через плече. — Що це значить?

67